Пауло Коельо - Як течія річки

Навіщо ми народжуємося, якщо зрештою помираємо?

Скільки в небі зірок?

Чи Господь вислуховує й тих, які не вірують нашого Бога (католицького)?

Чому існують бідні та хворі?

Навіщо Бог створив комарів і мух?

Чому янгол-охоронець відсутній, коли нам сумно?

Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?

Хто дав назви кольорам?

Якщо Бог перебуває на небі, й моя мати також там, чому вона померла, і як Він може бути живий?

Може, деякі вчителі або батьки, прочитавши цей есей, захочуть зробити щось подібне? У такий спосіб замість нав’язувати наше доросле розуміння Всесвіту, ми спробуємо пригадати деякі запитання наших дітей – на які вони так і не дістали відповідей.

В одному німецькому місті

– Поглянь, який цікавий пам’ятник, – сказав Роберт.

Пізнє осіннє сонце наближалося до обрію. Ми були в одному німецькому місті.

– Я нічого не бачу, – відповів я. – Лише порожній майдан.

– Пам’ятник у тебе під ногами, – пояснив Роберт.

Я поглянув униз. Бруківка була викладена з однакових плит, без додаткових прикрас. Мені не хотілося розчаровувати мого друга, але я нічого не бачив на цьому майдані.

Роберт пояснює:

– Це називається «Невидимий монумент». На нижній частині кожної з плит написано назву місця, де страчували євреїв. Невідомі митці вимостили цей майдан протягом Другої світової війни й додавали плити до бруківки, як ставали відомі нові місця винищення євреїв.

Хоч ніхто нічого не бачив, тут залишалися свідчення, й у майбутньому зрештою відкриється правда про минуле.

Зустріч у галереї Денцу

Троє добре вдягнених чоловіків прийшли до мене в готель, у місті Токіо.

– Учора ви виступали з лекцією в галереї Денцу, – сказав один із них. – Я зайшов туди випадково. Саме в ту мить ви казали, що жодна зустріч не відбувається випадково. Мабуть, настала хвилина, щоб ми познайомилися.

Я не запитав, як вони знайшли готель, у якому я зупинився, я не запитав нічого; люди, спроможні долати такі труднощі, гідні всілякої поваги. Один із трьох чоловіків подарував мені кілька книг японської каліграфії. Моя перекладачка була дуже збуджена: це був Казугіто Аїда, син великого японського поета, про якого я ніколи не чув.

І справді може здатися чудом синхронність зустрічей, які дозволили мені трохи ознайомитися з творчістю чудового поета й каліграфа Міцуо Аїда (1924–1998), прочитати кілька його творів, у яких ідеться про важливість невинності, й ознайомити з ними читачів цього есею.

* * *

Позаяк суха трава прожила життя інтенсивно,

Вона приваблює увагу тих, хто її проминає.

Квіти лише цвітуть,

Але роблять вони це неперевершено.

Біла лілея в долині, яку ніхто не бачить,

Не потребує нікому пояснювати, навіщо вона існує,

Вона живе тільки задля краси,

Але люди не можуть жити тільки задля чогось «одного».

* * *

Якби помідори захотіли бути динями,

Вони насмішили б усіх.

Мене дуже дивує,

Що стільки людей турбуються про те,

Аби бути тими, ким вони не є,

Хіба приємно перетворюватися на посміховисько?

* * *

Тобі не треба вдавати, ніби ти сильний,

Не слід нікого переконувати, що все гаразд,

Не переймайся тим, що думають інші,

Плач лише тоді, коли в цьому є потреба,

Плач доти, доки в тебе не залишиться жодної сльози

(бо інакше, як ти зможеш повернути собі усмішку?)

Я іноді дивлюся по телевізору, як відкривають тунелі й мости. Зазвичай це відбувається так: багато знаменитостей і місцевих політиків шикуються в ряд, у центрі якого перебуває міністр або губернатор регіону. Потім перетинають стрічку й коли начальники робіт повертаються до своїх кабінетів, вони знаходять там кілька листів, у яких висловлені подяка й захват.

Люди, які пітніли й тяжко трудилися, щоб завершити це будівництво, які працювали кайлом і лопатами, які виснажувалися від праці влітку й мерзли взимку, ніколи не перебувають на видноті; виникає враження, що трудилися тільки ті, з чиїх облич ніколи не капав піт.

Я належу до людей, спроможних бачити обличчя тих, кого ніколи не показують, тих, хто не прагне здобути славу, хто мовчки виконує ту роль, яку відвело йому життя.

Я хочу бути на це спроможним, бо найважливіші речі нашого існування, ті, які нас будують, ніколи не показують своїх облич.

Позолочена троянда

Я закінчую вечеряти, п’ю каву й дивлюся на картину, що висить переді мною; вона лежала протягом року на дні річки, чекаючи, коли природа накладе останні мазки на роботу художниці.

Половина картини потерпіла від води й дощу, тому її краї розмиті. Але навіть у такому її стані я бачу частину чудової, червоної троянди, намальованої на золотавому тлі. Я знаю художницю. Пригадую 2003 рік, коли ми разом пішли в піренейські ліси, натрапили на струмок, який був тоді пересохлий і сховали полотно під камінням, що накривало його річище.

Я знаю художницю, Кристину Ойтисика. У ці хвилини вона перебуває за вісім тисяч кілометрів від мене, й разом із тим її присутність відчувається в усьому, що мене оточує. Я ніколи не думав, що це може статися: я вже мав три зв’язки, які не призвели ні до чого доброго й був переконаний, що вічного кохання не існує, аж поки не з’явилася вона – надвечір на Різдво, ніби подарунок, надісланий янголом. Ми пішли в кіно. У той же таки день покохалися. Я подумав: «Це не триватиме довго». Протягом двох перших років наших взаємин я був щодня готовий до того, що вона покине мене. Протягом наступних п’ятьох