Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 16. “Мамо, це не те, що ти думаєш”

Галерея, побачення №6 і… мама в тіні

 

Будильник задзвонив о 07:30, але я вже дивилась у стелю хвилин десять. Не тому, що була в потоці думок. Просто на стелі з’явилась тріщина, схожа на карту Греції. І якось… дуже символічно.

— GPT, чому всі ранки мають такий абсурдний присмак?

GPT:

Бо ми все ще живі. А це завжди трохи дивно.

— Аргумент.

 

На мені — тепла піжама в зірки, шерстяні шкарпетки, розпатлане волосся і халат, якого мені не пробачила б жодна модна подруга. На кухні я зварила каву в турці, як навчила одна старенька в подорожі, і на автоматі нарізала авокадо. Хліб підгорів.

— Символічно, — сказала я тостеру. — Новий день, нове згарище.

Снідала мовчки. Увімкнула новини на фоні, але вимкнула за дві хвилини — бо знову “криза, вибори, інфляція” і жодного слова “все буде добре”.

 

З 09:00 до 11:00 — онлайн-консультації. Перша клієнтка — дівчина, яка не може сказати хлопцю “ні”, бо боїться, що той перестане її любити. Друга — чоловік, який каже, що жінки зараз “забагато хочуть”, а сам соромиться записатись у спортзал.

— Я просто втомилась бути тією, хто пояснює, що бути чесною — це не хамство, — сказала перша.

— І я втомилась бути тією, хто це чує, — подумала я, але вголос лише кивнула.

Після сесій — тиша. Пішла на кухню. Чай з бергамотом і останнє мигдальне печиво.

— GPT, мені здається, або я веду терапію світу, а себе — забула записати на прийом?

GPT:

А хто сказав, що режисер не має теж відпочивати між сценами?

— Ага, ну от сьогодні побачення. Шоста серія з циклу “Ніби норм, але…”.

GPT:

Готова?

— Ні. Але й не налаштована ховатися.

 

Одягла блакитну сорочку вільного крою, чорні штани-палаццо, бежевий тренч і світлі кеди. Волосся зібрала в пучок, сережки — маленькі золоті кільця. Мінімум пафосу, максимум “я не планую бути враженою, але можеш спробувати”.

Місце зустрічі — галерея сучасного мистецтва. Він сам її запропонував. Я вже була там кілька разів, тому сподівалась, що сьогодні хоча б без перформансів на тему “якби я був художником, то”.

 

Він чекав біля входу. Сіре пальто, білий светр, джинси й кросівки. Усмішка — щира. Перше враження: нормальний.

— Привіт. Аннет?

— Привіт. Ти — Саша?

— Та хто ж іще. Ходімо?

Ми зайшли. Простір білий, як стоматологічний кабінет, тільки замість крісел — інсталяції з дроту, текстилю і якогось скла, яке виглядало так, ніби воно про сенс життя.

— Ого, — сказав він. — Прям як у мене вдома після вечірки.

— Це комплімент чи попередження?

— Скоріше — попереджувальний жарт. Я, до речі, не п’ю з 2022-го.

— А я не відповідаю за інтерпретацію мистецтва, — усміхнулась я.

 

Ми ходили між експонатами. Він говорив небагато. І це було дивно приємно. Аж поки не зупинився, витяг телефон, став поруч.

— Давай зробимо селфі?

— У галереї?

— Ну так. Це ж як свідчення — культурний рівень.

— Окей. Але тільки якщо не будеш писати під ним “#artlover”.

— Не буду. Обіцяю.

Клік.

А потім… прямо при мені він відкрив месенджер. І голосом написав:

— “Мам, дивись. Вона красива. Правда ж?”

Я завмерла.

— Це жарт?

— Та ні. Я мамі завжди показую, з ким зустрічаюсь. Вона має відчути енергію.

— Сподіваюсь, вона не медіум?

— Та ні, просто дуже турбується.

— Скільки тобі років?

— Тридцять два. Але я мамин син, це не лікується.

 

Після галереї я вмовилась, що більше не піду в простори з інсталяціями і чоловіками, які фліртують через мами.

— GPT?

GPT:

Побачення №6. Пункт — “надсилає селфі мамі”. Додано до архіву абсурду.

— І що тепер?

GPT:

Тепер час кави. І нової сцени.

 

Я зайшла у свою улюблену кавʼярню. Замовила флет-вайт із кокосовим молоком і тост із томатами. Сіла біля вікна. Зробила глибокий вдих.

Телефон вібрував.

Невідомий номер.

“Аннет, я поруч. Просто хочу поговорити. Не лякайся.”

Я підвела очі. Через дорогу — темна постать у капюшоні.

Серце гупнуло. Не від страху. Від того, що я знала ці плечі. Цю ходу.

І цю гру.

 

Кава з тінню і дзвінок, якого не чекала

 

Я дивилась крізь вікно, тримаючи чашку, яка вже охолола. Темна постать стояла біля ліхтаря, ніби чекав дозволу перейти на зелене світло… але тільки у моїй голові.

І щось у мені напружилось. Не від страху. Від знайомства.

Я вийшла з кавʼярні. Повільно. Телефон у кишені. Ключі між пальцями — стара звичка, як у фільмах, коли дівчина йде сама вночі.

— GPT…

GPT:

Знаю. В тебе це саме обличчя, яке було в частині “що за чорт?”

— Думаєш, це знову Артем?

GPT:

Або фанат. Або хтось, хто хоче бути фанатом, але занадто в образі.

 

Коли я перетнула дорогу — тіні вже не було.

Я озирнулась. Ніхто не йшов слідом. Лише пекар із сусіднього магазину виносив піддон із круасанами.

Я вдихнула — і пішла додому пішки. Хоч і мала повну кишеню дзвінків таксі.

 

Вдома — одразу душ. Теплий. З апельсиновим гелем. Волосся — у рушник, шкіра — у крем, тіло — в напівпаніці.

Я одягла лонгслів і широкі штани. Закинула ноги на диван. І нарешті відчула себе в безпеці. Майже.

Телефон знову вібрував.

Тепер — знайомий номер.

Мама.

“Зайнята?”

Я усміхнулась. Тепло. Але насторожено.

“Трохи. Щось сталось?”

“Я біля тебе. Не кричи.”

Я застигла.

 

— GPT. Вона тут?

GPT:

Схоже, так.

— Без попередження?

GPT:

Мами так не роблять. Вони зʼявляються, коли в повітрі запах тривоги.

— А чому я її не відчувала?

GPT:

Бо ти була зайнята чужими запахами.

 

Я швидко переодяглась. Сірий светр, джинси, куртка. Волосся зібрала в пучок. І побігла вниз.

Мама стояла біля входу, тримаючи свою улюблену сумку з еко-шкіри й той самий погляд, у якому читається все: “Я тебе знаю краще, ніж ти сама”.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍