Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Голоси людей тягнулися тонкими світними лініями, переплітаючись одна з одною в повітрі. Від їхніх рук, ніг, голови розходилися нитки, зв'язуючись між собою у величезну блискучу павутину. Деякі були яскравими, потужними, інші — ледь помітними, як павутинка в повітрі.

Вони пульсували в такт серцебиттю їхніх власників, змінювали відтінки залежно від емоцій.

Ниткі... Здається, я вже бачила таке!

Раптом пам'ять обрушилася на мене лавиною.

Спогад, що здавався сном — я лежу в колисці в будинку Таірнаель. Сонячне світло прорізає щілину в завісі, освітлюючи пилинки, що танцюють у повітрі. Вона змішує щось у котлі, бурмочучи під ніс дивні слова, і раптом світ змінюється. Я бачу, як від її пальців тягнуться тонкі сріблясті нитки до трав, до зілля, до вогню... 
Це так красиво, що перехоплює подих. Я сміюся і намагаюся спіймати ці нитки своїми пухкими дитячими ручками. Таірнаель різко обертається, дивиться на мене широко розплющеними очима, в яких змішалися здивування і щось іще... страх? "Ти їх бачиш?" — питає вона. Я безтурботно усміхаюся у відповідь по-дитячому невинно.

Але потім... потім усе зникає, і як би я не старалася, нитки більше не з'являються. Я намагаюся пояснити, але слів ще немає, лише сльози та крики, які ніхто не розуміє.

Я завмерла з відкритим ротом, не в силах перетравити те, що відбувається. Кухоль у моїй руці затремтів, розхлюпуючи залишки напою.

Повільно, дуже повільно я опустила погляд на кухоль, крутячи його в руках так, що трохи елю виплеснулося на стіл. Янтарна рідина розтеклася по дереву, і навіть від неї виходило слабке сяйво — тонкі золотисті нитки.

Так... або це дуже міцне пиво, або...

— Ну що, мила, як тобі наші напої?

Я різко обернулася і ледь не звалилася з лави. Таірнаель стояла поруч, усміхаючись, як кіт, який щойно з'їв канарку. В її пальцях поблискувала маленька пляшечка із залишками якоїсь рідини, що переливалася перламутровим світлом.

— Таірнаель... — прошепотіла я, не в силах відірвати погляд від ниток, що тягнулися від її рук. Вони були всюди — сріблясті, блакитні, смарагдові... Я підскочила, тицяючи пальцем у повітря між нами. — Я вже бачила це!

Таірнаель задоволено примружилася, і зморшки біля її очей зібралися в промінчики.

— Нарешті згадала. Я вже думала, доведеться чекати ще років десять, — її голос був м'яким, але в ньому прослизали нотки торжества.

Паніка накрила мене хвилею, змішуючись із збудженням від спогадів. Я кинулася до виходу, врізаючись у якогось орка.
Він гаркнув щось мені навздогін, але я вже не чула — вірніше, чула занадто добре, бо його голос забарвився в темно-зелений і розтікся в повітрі в'язкими смугами, оглушуючи не лише вуха, а й очі.

Я вилетіла назовні, ковтаючи прохолодне вечірнє повітря. Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

— Та постій же ти, дівчинко, — пролунав за спиною глузливий голос, осяяний ніжно-сріблястим сяйвом.

Я різко обернулася і побачила, як Таірнаель неквапливо вийшла з таверни. Вона рухалася з грацією, яка не відповідала її віку, немов роки були для неї не більше ніж ілюзією, залишаючи за собою шлейф сріблястих ниток, що розсипалися в повітрі, як іскри від багаття.

— Що ти бачиш? — спитала вона, схиливши голову до плеча. В її очах мерехтіли відбиття зірок, змішуючись із чимось древнім і загадковим.

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серце, що шалено билося. Повітря наповнилося запахами вечірнього села — димом вогнищ, вологою землею, далекими ароматами лісу.

— Я бачу нитки зі світла, — повільно вимовила я, часто моргаючи. — Вони всюди. Зв'язують усе з усім. Як тоді... в дитинстві. Ти варила одне зі своїх зілля, і я побачила... — я зробила глибокий вдих, борючись із хвилюванням. — Але потім усе зникло. І я думала, це сон...

Таірнаель кивнула, її обличчя пом'якшало спогадом.

— Ти була зовсім крихіткою, як ти можеш пам'ятати, — вона фиркнула, і сріблясті нитки від її подиху закружляли в повітрі. — Я тоді думала, що мені здалося, як ти смикнула один із потоків на себе. Якого кольору ці нитки? — в її голосі з'явився непідробний інтерес, гострий і допитливий.

Я озирнулася, вдивляючись у постаті, що танцювали біля багаття, у струни, що дзвеніли голосами, у музику, що плескалася в повітрі різнобарвними потоками.

— Різного, — відповіла я, намагаючись якось класифікувати це божевілля. — Вони йдуть від людей, від предметів, від звуків... Блакитні, червоні, зелені... від тебе йдуть сріблясті, — я показала рукою на павутину зв'язків навколо старої ельфійки.

Таірнаель примружилася, і нитки навколо неї заколивалися, немов відповідаючи на її емоції.
— Цікаво. Дуже цікаво, — протягнула вона. — Тоді, в дитинстві, ти теж їх бачила, але не могла з ними взаємодіяти. Магія спала. А тепер...

— Щ-що тепер? — я відчула, як холодок пробіг по спині.

Ельфійка не відповіла, лише хмикнула й поманила мене за собою.

— Ходімо-но, дитя, нам з тобою є про що поговорити.

Я слухняно пішла слідом, спотикаючись об нерівності ґрунту, які тепер світилися тьмяним синім кольором, наче сама земля хотіла допомогти мені не впасти.

Ми відійшли подалі від таверни, туди, де не було вогнів і чужих очей. Шелест листя, угукання сови, шарудіння і тріск — усе це тепер не лише чулося, а й бачилося різнобарвними спалахами в повітрі.

Тепер я бачу звуки, людей та емоції. Я не божевільна, просто... особлива? Чудово, блін. Ще одна причина виділятися.

Таірнаель спокійно сіла на повалене дерево, вкрите м'яким мохом, від якого виходило слабке зеленувате світіння. Я опустилася поруч, недовірливо скоса поглядаючи на ельфійку.

— Ти навмисно підлила щось у пиво, так? Щоб я згадала?

Вона усміхнулася, і її усмішка розцвіла в повітрі срібними іскрами.

— Це був лише відвар для розкриття магічного зору. Еліксир прояву. Він тимчасовий. Втім... — її погляд затримався на мені трохи довше, — можливо, для тебе він стане постійним. Зараз ти вже доросла, і магія в тобі прокинулася.