Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Що це означає? — мої пальці завмерли на колінах, вчепившись у тканину штанів.

Таірнаель похитала головою, і її довге сиве волосся, заплетене у складну косу, хитнулося, посилаючи в повітря брискі сріблястих іскор.
Її голос звучав м'яко, але з чіткими нотками хвилювання.

— Коли ти була дитиною, твій дар лише починав формуватися. Я побачила його тоді, але ти була занадто мала. Дар заснув, чекаючи свого часу.

Я схопилася і почала міряти кроками галявину, залишаючи за собою світну доріжку слідів.

— Це означає, що ти не звичайний маг. Я підозрювала це, але не була впевнена до сьогоднішнього дня. Це дуже схоже на магію ткачів.

Ткачів? Мій мозок гарячково перебирав усі фентезійні книги, які я читала в минулому житті. Образи з романів миготіли перед очима: маги, що плетуть заклинання як кошики; чаклуни, що створюють візерунки долі; відуни, що зв'язують реальності тонкими струнами заклинань.

— Ти хочеш сказати, що я якась... магічна кравчиня?! — я різко повернулася до неї, і світ навколо на мить поплив від занадто швидкого руху.

Таірнаель засміялася, і її сміх розсипався в повітрі сріблястими іскрами.

— У якомусь сенсі. Ти плетеш магію, а не спрямовуєш її потоки, як роблять інші. Це дає тобі перевагу, але також і небезпеку, — її голос став серйозним, а очі потемніли.

— Чому небезпеку?

Ельфійка подивилася на мене довгим, оцінюючим поглядом. В її очах плескалася мудрість віків і щось іще... страх?

— Тому що такі, як ти, сильніші за звичайних магів, — вона заговорила тихіше. — Ткачі рідкісні, їхній дар цінний і небезпечний. Ти можеш не просто використовувати існуючі зв'язки, але створювати нові й сплітати потоки набагато ефективніше.

Мені стало незатишно. Від цих слів по спині пробіг холодок.

— Це ж... це ж добре, так? — мій голос прозвучав невпевнено, майже по-дитячому.

— Не завжди, — похитала вона головою. — Усе залежить від того, хто плете. У твоїх руках будь-яка магія може стати сильнішою. Або зламатися, якщо ти помилишся. Тому я й не будила твій дар раніше. Ти була занадто... імпульсивна.

Я фиркнула, впізнаючи себе в цьому визначенні занадто добре.

— Але ж я можу навчитися?
Таірнаель задумливо кивнула, її погляд ковзнув до зірок.

— Так. Питання в іншому: хто тебе навчатиме. У дитинстві ти була не готова. Зараз... можливо, ти дозріла.

— А ти? — голос прозвучав тихіше, ніж хотілося б.

Ельфійка усміхнулася, і в її очах промайнуло щось схоже на жаль.

— Я не ткач. Але... я можу розповісти тобі, кого ти мені нагадуєш.

Я затамувала подих, подавшись уперед.

— Кого?

Таірнаель відкинулася назад і подивилася на зірки.

— Давним-давно жив один ельф. Він був останнім із великого роду, усі інші його родичі загинули на війні. Він зник багато років тому, але, можливо, його нащадки живі. Його звали Ельмір Каел'Вейн. Справжній Ткач.

Я нахмурилася.

— І ти думаєш, що я його нащадок? Чому ти не сказала мені раніше?

Ельфійка глянула на мене:

— Ти занадто не схожа на жоден відомий мені рід ельфів. Я не була впевнена. До того ж, дар повинен дозріти сам.

— Як це?

— У кожного роду є своя особливість. Колір очей, форма вух, структура магії. У Каел'Вейнів чорне волосся і темні очі. Ти ж — біловолоса, сіроока. Я не можу зрозуміти, до якого роду ти належиш, адже в тебе немає родового татуювання.

Може, тому що моя душа взагалі з іншого світу?
Мені стало незатишно. Я обхопила себе руками.

— Тобто... я ніхто?

Таірнаель похитала головою.

— Ні, ти — загадка. Була нею з того самого моменту, як я побачила тебе.

Загадка. І це лякало мене найбільше.

— Ти чого так довго? — пролунав низький голос за спиною.

Я підскочила від несподіванки. Обернувшись, побачила Інара. Він стояв за кілька кроків, склавши руки на грудях. Очі поблискували в темряві — явно не в доброму гуморі.

— Що з тобою? — спитав він, уважно розглядаючи мене.

Я постаралася зробити невинне обличчя, але це було складно, коли навколо все продовжувало світитися магічними нитками, а від самого Інара тягнулися щільні сині джгути.

— Ем... трохи випила. І тепер бачу кольори звуків і музику вітру.

Інар підняв брову.

— "Трохи"?

— Ну, тобто... — я зам'ялася, перестрибуючи поглядом з однієї світлої точки на іншу. — Може, трохи більше, ніж треба. І я... дещо згадала. З дитинства.

Погляд Інара опустився на Таірнаель.

— Це твоя робота?

— Звісно, — без тіні каяття кивнула стара ельфійка. — Адже так забавно спостерігати, коли в когось раптово відкриваються очі. Знову.
Інар нахмурився.

— Знову? У неї що, магія відкрилася?

Я кивнула, приголомшена його реакцією.

— Рейн, що ти бачиш зараз?

Я нервово закусила губу.

— Усе, — зізналася я. — Людей, речі, будівлі. Усі вони... обплутані нитками.

Обличчя Інара сіпнулося.

— Нитки? Не стрічки? Не потоки?

Я активно закивала.

— Саме нитки! Вони всюди! Від людей, від дерев, від... — я подивилася на небо і ледь не впала, закинувши голову. — Навіть від зірок!
Інар видихнув і протер обличчя рукою.

— Ну, чудово. Наче мені було мало проблем з тобою. І ти кажеш, вона вже бачила це в дитинстві? — це питання було адресоване Таірнаель.

Стара ельфійка кивнула.

— Так, але тоді вона була занадто мала. Магія не могла пробудитися повністю. Зараз інша справа.

Я примружилася, перемикаючись з паніки на роздратування.

— Чому ви приховували від мене? Чому не розповіли?

— Ти й так вічно нариваєшся на неприємності, — відповів Інар. — А тепер у тебе є дар, про який не варто знати нікому.

— Чому мені не можна нікому говорити? — я вперто підняла підборіддя. — Якщо я сильніша за інших магів, хіба це не перевага?

Інар і Таірнаель обмінялися багатозначними поглядами.

— Ти не розумієш, — тихо промовив Інар. — Ткачі ніколи не були численними, але їх завжди шукали. Занадто багато хто прагне отримати таку силу.