Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Real politics"

 З дня конференції минуло чотири місяці. Іспити гомункулярного коктейлю залишилися позаду. Настав останній день підготовки до старту на Марс. Червона Роза (а вона справді від народження була Розою), як завжди за добу до початку передпускового переклику, обходила пусковий майданчик. Це повелося ще з часів коли вона з усією притаманної їй енергією змагалася з Ді Велсом за посаду голови команди запуску, демонструючи вищому керівництву НАСА свою професійність, ерудицію і кмітливість — усе не зважаючи на горе, що спіткало — загибель чоловіка. Він був провідним астронавтом-випробувачем рятувальних човників. При проходженні поясу астероїдів в напрямку скупчення Гільди в період з 20 березня по 11 липня 2040 року його апарат, отримав ушкодження, і не маючи можливості здійснювати маневрування, він був ймовірно подрібнений безліччю уламків однієї з двох періодичних комет, як картонка в шредері: C/2000 S3 або P/2017 G2.

         Роза підійшла до рольганга на якому милувалася найновіша модель космоплана MaxIlon-8. Завтра мав відбутися його другий політ в режимі попереднього розгону: наче поїзд на електромагнітній подушці. За нею семеня поспішав молоденький референт, тримаючи невеличкий планшет, на який дублювався запис коментарів господині. Вона поклала долонь на вкриту товстим шаром тефлону обшивку консолі крила апарату. Потім розвернулась в бік свого візаві, легенько підняла його підборіддя і заглянула в очі, наче запитуючи, хотів би він стати членом екіпажу? Так, — це її син Ед, копія батька. Хлопцю лише двадцять і спогади матері свіжі: вісімнадцять років тому у такий же недільний ранок вона стояла з їх малим на руках біля відеомонітора і прощалася зі своїм коханим перед його першим самостійним стартом. Тепер вже другий рік як його напевно не стало. Тепер він у зорях. Там, про зустріч з якими завжди мріяв і чого таки досяг. Ніхто не відає своєї долі. Кому прописано Випадком просто міцно заснути, кому — встигнути прикластися до хреста, піднесеного сповідником, кому — перечепитися з кометою.

Роза видихнула, рвучко опустила руку, постукала по консолі, енергійно розвернулась на підборах, залишивши на бетоні дві масні чорні "коми" і рушила до командного центру. Тепер Ед підібрався і вони йшли нога в ногу.

Поки долали свої півмилі, відвідало філософське: "Ми тут гуртом задовольняємо свою допитливість за чималі кошти, вишукані в бюджеті може на шкоду чомусь соціально значущому і нагальному. Своєрідні колекціонери. От тільки замість художньої дивини — мало досяжні місця". Та думка враз переплигнула на інше:

― "Цей Алек, статний чоловік, та він зі своєю компанією бува, чи не містифікатор ― такий собі Орсон Веллс з "Війною Світів", або Набоков зі своїм "Блідим полум’ям"? От би тільки не Гудвін з Країною Оз! Хоча, ― розмірковувала далі Роза, скоріше за все ― він гравець. Містифікатор навряд так витрачався б з власної кишені. Та і на філантропа не схожий, бо надто хвацький. Он як нас усіх долучив до обговорення. Про пресу подбав — бізнесмен, одначе. Друг його, Олексій, продовжувала розмірковувати Роза, той точно з нашого кола — полюбляє все таємниче. Справжній натураліст: ставить питання і шукає відповіді. Не без іскри Божої, он що винайшов! Свого часу імпресіоністи так збурили мистецтвознавців, як він "яйцеголових" від астрономії. Це ж треба: дістати з нафталіну явну фантасмагорію про Нібіру, струсити з неї містечкове лушпиння і загорнути у прозору наукоподібну обгортку. Дослідник новітнього спрямування ― "лібрезіоніст" ― визначила Червона Роза, ледь не розсміявшись вголос і всміхнулась.

"Навіть якщо це все — пшик на маслі, то з’ясується тільки тридесятим поколінням наступників. А нам, першопроходцям, тут і зараз виділять смачненького на нову програму перегонів зі світлом. Люблю таких відчайдух!

Алек, Алек ... А Віктор? ― Просто красень. Хоча, здається, та переросла лаборантка загострилась на нього. Мені свари не потрібні. Алек ― то мого поля ягідка.

Ва-у, ідея, ― спершу я маю поквитатися з цими клятими Гільдами. І засіб як доречно знайшовся! ― завершила свій "мозковий штурм" директорка з астроланчів. "Бачиш, як я їх всіх по полицях розклала ― і до ШІ не ходи!" ― і знову посміхнулась.

       Ед піймав посмішку матері і запитально глянув на неї.

― Синку, мовила вона, я тебе сьогодні познайомлю з цікавою людиною, теж член екіпажу. Він наш Луї Пастер. Продемонстрував на собі дію мікрочіпованого коктейлю власного виробництва ― маленьке чудо з великими наслідками,  підкреслила Роза, навіть не здогадуючись на скільки пророчими були її слова!

       Невдовзі вона зателефонувала Алеку і запросила на ланч. Мовляв, є невідкладна справа для обговорення. Він вдав легке здивування: наче б то все вже вирішено, чим ще можу прислужитися? Вона вловила його гру й повторила, що так, але є одне питання ­— відповіла з інтонацією яка не дала приводу для неоднозначності ...

        Зустрілися в придорожньому бістро ― на стільки маленькому, що там могли б одночасно розміститися не більше двох пар. Відчувалась якась таємничість. Алек був заінтригований і невизначеною темою для обговорення, і вибором місця. Щось це все неспроста, подумав він, згадавши своє перше враження від зустрічі із директоркою. Тоді гадав: що то "Червона Роза" така? — "Ну, на ім’я вона — Роза. А до чого їй "Червона"? — цікавило його. Згодом люди підказали — отримала своє легендарне прізвисько як данину пошановувачів Вальтера Скотта за її настирливість у боротьбі за місце під Сонцем, як і рід Ланкастерів[1].

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍