Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

За якийсь час до Білояра підійшов Зимобор, і хлопець схвально поплескав брата по плечу. Брата. Як дивно усвідомлювати це. Хоча, якщо добре придивитися, певна схожість між ними таки була, та все ж вони були скоріше протилежностями один одного. Я задумалась і не помітила, коли до братів приєднався Далібор. Він виглядав розгніваним. У його руках був лук, а в сагайдаку залишилось всього кілька стріл. То ось хто стріляв. Мене раптом охопило недобре передчуття. А що як ті стріли, що пролітали біля мене, були не випадковими?

Далібор кинувши ще кілька гнівних фраз, зміст яких почути мені не вдалося, пішов, а Білояр із Зимобором попрямували до мого укриття.

Я повільно вилізла з-під возу і з великим зусиллям піднялася на ноги. Коліно пульсувало і я ледве стримувалася, щоб не кривитися від болю.

– Усе минулося? – запитала.

 На обличчі Білояра важко було прочитати хоч якусь емоцію, і я занервувала. Невже щось пішло не так? Перевела погляд на Зимобора, але той поспішно відвернувся, уникаючи мене.

– Що сталося? – знову запитала я, відчуваючи вже знайомі хвилі паніки.

– Ходімо, – голос Білояра був незвично холодним і суворим.

– Поясни мені, що зараз відбувається, – благально просила я, усвідомлюючи, що мій голос затремтів.

– От ти зараз все і поясниш, – мовив Білояр і, взявши мене за руку, повів за собою.