Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

— Ми в Пакистані, Аміре, — сказав баба. Він стояв наді мною. — Карім каже, що викличе автобус, який довезе нас до Пешавара.

Я перекотився на груди, але так і не підвівся з прохолодної землі. Побачив наші валізи поза ногами баби. Крізь перевернуту дороги дриґом літеру V між його ніг я розгледів і цистерну, що стояла край дороги, й інших біженців, які вилазили з неї по задній драбині. А далі ґрунтова дорога котилася поміж полями, які свинцевим покривалом лежали під сірим небом, і зникала за пасмом чашоподібних пагорбів. Уздовж шляху тяглося невелике село, що піднімалося аж на вершину залитого сонцем схилу.

Мій погляд знову впав на наші валізи. Стало прикро за бабу. Він стільки всього спорудив, стільки планував, боровся, про щось непокоївся, про щось мріяв — і зрештою має отакий підсумок життя: один син, який постійно його розчаровує, і дві валізи.

Хтось закричав. Ні, не закричав. Заволав. Я побачив, що біженці збилися в коло, почув їхні стривожені голоси. Хтось вимовив слово «випари». Інший повторив його. Волання перетворилося на хриплий вереск, від якого, здавалося, от-от розірветься горло.

Ми з батьком поквапилися до юрми глядачів, проштовхалися крізь неї. Схрестивши ноги, в центрі кола сидів батько Камаля і гойдався туди-сюди, цілуючи сполотніле обличчя сина.

— Він не дихає! Мій хлопчик не дихає! — кричав.

Безживне тіло Камаля лежало в нього на колінах. Права рука випросталася, зм’якла та посмикувалася в такт батьковим риданням.

— Мій хлопчик! Він не дихає! О Аллах, допоможи йому дихати!

Баба опустився навколішки поруч із нещасним, обійняв його за плечі. Проте Камалів батько відштовхнув бабу й кинувся до Каріма, який із кузеном стояв неподалік. А далі все відбулося надто стрімко, це й бійкою не назвеш. Карім здивовано скрикнув і поточився. Я помітив змах руки й удар ногою. А вже за мить Камалів батько стояв і тримав у руках його пістолет.

— Не стріляй! — закричав Карім.

Та перш ніж хтось із нас устиг бодай щось сказати чи зробити, Камалів батько запхав дуло пістолета собі в рот. Я ніколи не забуду луни від того пострілу. І спалаху світла, і червоних бризок.

Мене зігнуло вдвоє, і я довго блював на узбіччі.

Розділ одинадцятий

Фрімонт, Каліфорнія. 1980-ті

Баба був у захваті від самої думки про Америку.

Але від життя в Америці у нього розвинулася виразка.

Пам’ятаю, як ми вдвох гуляли в Лейк-Елізабет-парку у Фрімонті — цей парк за кілька вулиць від нашої квартири — та спостерігали, як хлопчаки вправляються у бейсбольних подачах, а дівчатка хихочуть собі на гойдалках на майданчику. Під час таких прогулянок баба просвіщав мене щодо своїх політичних поглядів — то були довгі й заплутані міркування.

— Серед країн світу, Аміре, є тільки троє справжніх чоловіків, — казав батько. І перелічував їх на пальцях: Америка-рятівниця-від-печії, Британія та Ізраїль. — А всі інші, — додавав він зі звуком «пффф», — просто старі пліткарки.

Згадка про Ізраїль лютила афганців Фрімонта, вони звинувачували батька в прихильному ставленні до євреїв, а де факто — в антиісламізмі. Баба зустрічався з ними в парку на чай з пирогом ровт[35] і доводив їх до сказу своїми політичними переконаннями.

— Та вони просто не розуміють, — казав він мені згодом, — що релігія тут ні до чого.

На думку баби, Ізраїль був островом «справжніх чоловіків» серед моря арабів, які зовсім не дбають про власні інтереси, бо надто жирують зі своєю нафтою.

— Ізраїль те, Ізраїль се, — повторював баба з фальшивим арабським акцентом. — То зробіть щось нарешті! Дійте! Ви — араби, то хоч допоможіть палестинцям, чи що.

Батько ненавидів Джиммі Картера, називав його «великозубим кретином». У 1980-х, ще коли ми були в Кабулі, США оголосили про бойкот Олімпійських ігор у Москві. «Вах-вах! — вигукнув тоді баба з огидою. — Брежнєв винищує афганців, а цей пожирач арахісу тільки й спромігся, що сказати: я не приїду поплавати в твоєму басейні!» Баба вважав, що Картер мимоволі посприяв комунізму більше, ніж сам Леонід Брежнєв. «Він не придатний керувати цією країною. Все одно, що посадити за кермо новісінького “кадилака” хлопчика, який навіть на велосипеді їздити не вміє». І Америка, і весь світ потребували сильного чоловіка. Чоловіка, якого поважали б, який діяв би, а не просто розмахував кулаками. І цей чоловік виявився Рональдом Рейганом. Коли Рейган виступив на телебаченні та назвав Шураві «Імперією зла», баба вийшов на вулицю та купив плакат із зображенням президента, який широко всміхався й показував, що все класно, піднявши великі пальці рук. Батько оправив плакат у рамку і повісив у коридорі, поруч із власним чорно-білим фото — тим, на якому він у тонкій краватці тисне руку королю Загіру-шаху. Нашими сусідами у Фрімонті були здебільшого водії автобусів, полісмени, працівники заправних станцій і неодружені матері, які жили за рахунок держави, — саме ті «сині комірці», прості робітники, які невдовзі задихнуться під подушкою, що її «рейганоміка» притисне їм до облич. Баба був єдиним республіканцем у всьому будинку.

Однак смог на території затоки Сан-Франциско жалив йому очі, шум транспорту спричиняв головний біль, а пилок викликав кашель. Тутешнім фруктам завжди бракувало солодкості, воді — чистоти, а широкі поля й дерева взагалі не знати, куди ділися. Упродовж двох років я намагався вмовити батька піти на курси англійської як іноземної, щоб удосконалити свою кострубату мову. Та він лише насміхався.

— Авжеж, і тоді, коли я правильно вимовлю слово «кіт», учителька дасть мені блискучу зірочку, і я прибіжу додому та хвалитимуся тобі, — буркотів.

Однієї неділі навесні 1983-го я забрів у невеличку книгарню, де торгували вживаними книжками в м’якій палітурці, поблизу індійського кінотеатру, трохи на захід від того місця, де «Амтрак»[36] перетинав Фрімонт-бульвар. Я сказав бабі, що заскочу лише на п’ять хвилин, він здвигнув плечима. Батько працював на заправці у Фрімонті, а того дня в нього був вихідний. Я простежив, як баба пошкандибав через Фрімонт-бульвар і ввійшов у продуктову крамничку «Швидко й зручно», що належала літній в’єтнамській парі, містеру й місіс Нгуен. То були сиві та привітні люди; вона — з хворобою Паркінсона, він — зі штучним стегновим суглобом.

— Тепер він як людина на шість мільйонів доларів, — постійно повторювала місіс Нгуен, беззубо всміхаючись. —