Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

собі знедолена акторочка на третіх ролях. Але ніхто нічого не міг довести, бо Адашинська незабаром виїхала кудись зі Львова.

А далі? Що було далі? По сукні — ані сліду. Адашинська кілька років тому знову об’явилася у Львові і навіть зіграла кілька непомітних ролей.

Стривай... цей гострий носик... пивні очі... Невже то вона? Звернула мені сукню. Навіщо? Та ж її тепер хіба на шматки подерти... Певно, совість замучила.

Пані Анна поклала сукню на купу такого самого лахміття і перестала про неї думати.

Але небавом завітав до крамниці давній колега, так само актор, пан Коритко. Коли пані Анна побачила в його руках арфу, важко зітхнула. Ще би! Той Коритко вже не перший раз приносить подібний непотріб, а потім торгується за кожен гріш, мовби йшлося про неабиякий скарб.

— Пане Едзю, нащо ви то трагаєте? Де я це щастя поставлю? Ту вже скоро не буде де ногою ступити.

— Але, пані Нусю, то є грецька арфа! На ній грала ще та панянка, котра ся в морі з великої любові втопила.

— То ніби котра?

— Сапфо! Не чулись-те?

— Майте Бога в серці! Та ваша панянка втопилася дві і півтисячі років тому.

— Ну! Самі видите, який це скарб!

— Два золотих і ні цента більше.

— Два золотих! За арфу Сапфо!

— В мене крамниця, а не музей.

— У Відні за неї дали б тисячу!

— То чого не поїдете до Відня?

— Пані Нусю, позавчора я мав на обід хліб з мармулядою. Вчора — хліб з мармулядою. Нині...

— ...знову хліб з мармулядою?

— Не! Нині я сказав собі: Едзю, ти маєш такий скарб, а пухнеш з голоду! І я взяв цю арфу, котра в нашій родині зберігалася ще з часів...

— ...цезаря Октавіана, — зі скрухою хитала головою пані Анна.

— То ви знаєте?

— Бо я вже то чула, коли-сьте притарабанили того поточеного шашелем фотеля, в якому Юлій Цезар відпочивав перед смертю.

— Добре — десять золотих. Віддаю задармо.

І тут пані Анна згадала про сукню.

— Слухайте, ви знали таку Адашинську?

— Мілю? Ви ще питаєте! Знав ще ліпше, як вас. Або що?

— Чим вона тепер займається?

— Гадаю, пере сорочки янголам у небі.

— Як то? Вона що — вмерла?

— Минулого літа.

Пані Анна відчула, як холод побіг у неї по спині.

— Що вам є? — сполошився пан Коритко.

— Перед хвилею була в мене.

— Адашинська? То неможливе!

Та коли пані Анна переповіла свою пригоду, пан Коритко зблід і притис арфу до грудей.

— Зна... зна... знаєте, пані Нусю, піду я.

— І забираєте арфу?

— Е-е, видите, ліпше я її покладу, де взяв.

— А де ви її взяли?

— В нашому театрі.

— Умгу. Так я собі й гадала.

— Власне. Волію то зробити за життя, аніж маю потому по смерти валансатись.

Підземні духи

Про таємничі підземелля, які знаходяться попід старою частиною нашого міста, оповідають справді моторошні історії. Одні кажуть, що там живуть духи померлих львів’ян, інші переконують, що то не духи, а такі самі люди, як ми, тільки позбавлені найменшої інформації про наш світ. Ще хтось доводить, що, потрапивши у підземну частину міста, мовби переміщаєшся у часі — і тоді з’являються давні будівлі, вулиці, люди. Єдине, в чому сходяться всі, — це в тому, що проникання туди завше сповнене небезпеки.

Ще перед війною з підвалів багатьох будинків можна було спуститися в підземелля — чи то піднявши важку металеву ляду в підлозі, чи то пробивши тонку цегляну стіну. У совітський час усі ті входи замурували, щоб не виникло якоїсь провокації на зразок тієї, яка трапилася одного року на жовтневу дефіляду, коли центральні вулиці міста затопила каналізація і перешкодила святковому маршу трудящих. Підозра впала на лютих бандерівців, які могли ще чаїтися у підземеллях.

Одну з таких історій, яка трапилася у 1932 р., оповів мені пан Роман Бар. Він був тоді молодим парубком. Його увагу давно вже приковувала стіна у підвалі. Десь він чув, що тудою можна потрапити у підземелля. Одного вечора озброївся ліхтарем і ломиком і спустився до підвалу. Як він і сподівався, стіна розвалилася від перших кількох ударів, і перед ним зазяяв чорний тунель. Запах цвілі й вологи війнув в обличчя.

Роман, присвічуючи ліхтарем, рушив у темряву. Ця мандрівка тривала досить довго, поки вдалині не заблищало світло. З кожним кроком підземний прохід усе розширявся і розширявся, й ось Роман і справді опинився перед освітленою кам’яницею. У вікнах виднілися люди, і звучала музика. Біля будинку стояло кілька карет і фіякрів. На козлах дрімали візники в чорних фраках і циліндрах.

Роман рушив далі і незабаром удалині знову побачив освітлені вікна. Правда, цього разу їхнє освітлення було тьмяне. Довкола кам’яниці панувала неприємна тиша.

Роман не став стукати. Обережно відчинив двері і зайшов у просторий передпокій, скупо освітлюваний свічками. З кімнати праворуч долинало приглушене шемрання. Тамуючи в собі ляк, почав скрадатися навшпиньки до кімнати, коли несподівано хтось його схопив за руку. Роман рвучко обернувся і побачив панночку в чорній сукні.

— Чому ви так пізно? — спитала вона. — Ми вас чекали вранці.

Роман не знав, що відповісти, і з вуст його долинуло невиразне мурмотіння.

— Вона ще сподівалася вас побачити...

Хотів спитати — хто? — але стримався.

— Ходіть, — сказала дівчина і повела його до покою.

Те, що побачив там, врізалося йому в пам’ять навіки. Посередині покою на столі стояла домовина, у якій лежала стара жінка у чорній сукні. По обидва боки домовини сиділи в кріслах якісь люди, теж у чорному. Палали свічки, бриніла молитва. Якась підсвідома сила покерувала хлопцем, і він, вклякнувши, почав молитися. Бачив, що очі присутніх спрямовані на нього. Хто вони? І хто ця жінка, котра буцім чекала на нього? Все у покої було незвичним — якісь старосвітські різьблені меблі, срібні фігури свічників, вбрання людей.

Щойно він скінчив молитися і підвівся, дівчина шепнула:

— Ходіть за мною.

Роман слухняно пішов за нею сходами вгору. Сукня дівчини шелестіла, сходи поскрипували, пахло ладаном і свічками — і все повертало Романа в часи дитинства, яке провів на парафії в діда-панотця. Навіть запах, що панував у будинку, був той самий.

— Ви з дороги, мусите перебратися, — мовила дівчина,