Джордж Мартін - Битва королів

— Не можна вимагати у лордів приріччя сидіти згорнувши руки, поки розграбовують їхні лани, а підданих нищать огнем і мечем,— сказав сер Едмур,— а от лорд Карстарк — північанин. Кепсько буде, якщо він нас полишить.

— Я з ним побалакаю,— мовив Роб.— У Лопотючому лісі він втратив двох синів. Хто може винити його за те, що він не воліє замирятися з їхніми вбивцями... з батьковими вбивцями...

— Хай скільки ще крові проллється, це не поверне ні батька тобі, ні синів лорду Рикаду,— сказала Кетлін.— Ми мали зробити пропозицію — хоча людина мудріша запропонувала би м’якші умови.

— Ще м’якші — і з них можна хіба що віск топити.

Синова підросла борідка була рудішою за золотисто-каштанову чуприну. Роб, схоже, думав, що з нею він здається безпощаднішим, величнішим... старшим. Та з бородою чи ні, він і досі був п’ятнадцятирічним юнаком, який помсти жадав не менше за Рикарда Карстарка. Нелегко було переконати його зробити бодай таку, хай і нікчемну, пропозицію.

— Серсі Ланістер ніколи не погодиться обміняти твоїх сестер на пару кузенів. Ти добре знаєш, що їй потрібен брат.

Кетлін уже це йому казала, однак останнім часом вона пересвідчувалася, що королі не слухають і вполовину так уважно, як сини.

— Не можу я звільнити Царевбивцю, навіть якби й захотів. Лорди на це ніколи не підуть.

— Ці лорди посадили тебе на престол.

— Із легкістю знімуть.

— Якщо твоя корона — це ціна за безпечне повернення Санси з Арією, ми радо її сплатимо. Половина з твоїх лордів закатрупила б Ланістера в камері. Якщо він помре у твоєму полоні, люди скажуть...

— ...що він на це заслуговує,— закінчив за неї Роб.

— А як же твої сестри? — різко поцікавилася Кетлін.— Вони теж заслуговують на смерть? Запевняю тебе, коли щось станеться з її братом, Серсі відплатить нам кров’ю за кров...

— Ланістер не помре,— сказав Роб.— Ніхто до нього й заговорити не може без мого дозволу. У нього є і вода, і їжа, і чиста солома, а він і на таке права не має. Але я не звільню його, навіть в обмін на Арію й Сансу.

Син поглядав на неї згори вниз, збагнула Кетлін. «Це війна змусила його так швидко подорослішати,— подумала Кетлін,— чи корона на голові?»

— Якщо по правді, ти боїшся, що Джеймі Ланістер знов опиниться на полі бою?

Наче відчувши Робову лють, Сіровій загарчав, а Едмур Таллі братерським жестом поклав долоню Кетлін на плече.

— Кет, не треба. Хлопець має рацію.

— Не називайте мене «хлопцем»! — круто розвернувся до дядька Роб, виливаючи всю свою лють на бідолашного Едмура, який хотів лише його підтримати.— Я майже дорослий, і я король... ваш король, сер! І я не боюся Джеймі Ланістера. Я зборов його раз, зборю і вдруге, якщо доведеться, от тільки...— відкинув він з очей пасмо волосся й похитав головою.— Я міг би обміняти Царевбивцю на батька, але...

— ...але не на дівчат? — крижаним тоном тихо поцікавилася Кетлін.— Дівчата не настільки цінні, авжеж?

Роб нічого не відповів, але в його очах майнула образа. У синіх очах, очах Таллі, тих очах, які він отримав у спадок від неї. Вона ранила його, але він — істинний син свого батька, тож ніколи цього не визнає.

«Негідно я вчинила,— сказала вона собі.— Боги милостиві, що зі мною коїться? Він старається, що є сили, я знаю, і все-таки... Я втратила Неда, цю скелю, що лежала в підвалинах мого життя, і я не витримаю втрати ще й дівчаток...»

— Я зроблю для сестер, що зможу,— сказав Роб.— Якщо королева має бодай трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Коли ж ні, я змушу її пожалкувати про той день, коли вона мені відмовила.

Було видно, що йому вже набридла ця тема.

— Мамо, ти й досі не згодна повернутися у Близнючки? Будеш подалі од військових дій, та й зможеш познайомитися з дочками лорда Фрея, щоб по війні допомогти мені обрати наречену.

«Він хоче мене спекатися,— втомлено подумала Кетлін.— Схоже, королям не потрібні матері, а я кажу йому речі, яких він слухати не бажає».

— Ти вже дорослий і сам, без материної допомоги, здатен вирішити, котра з дочок лорда Волдера подобається тобі більше, Робе.

— Тоді їдь з Теоном. Він вирушає завтра. Разом з Малістерами супроводжуватиме частину бранців у Стражморе, а тоді сяде на корабель до Залізних островів. Ти теж там зможеш найняти корабель, і якщо вітри сприятимуть, уже за місяць будеш у Вічнозимі. Ти потрібна Брану з Риконом.

«А тобі — ні, ти це хочеш сказати?»

— Моєму лорду-батькові лишилося небагато часу. Та поки твій дід живий, моє місце в Річкорині, з ним.

— Я можу звеліти тобі поїхати. Я король, маю право.

Кетлін проігнорувала цю заяву.

— Повторюю, ліпше б ти на Пайк вислав когось іншого, а Теона тримав при собі.

— Хто краще проведе переговори з Балоном Грейджоєм, ніж його власний син?

— Джейсон Малістер,— запропонувала Кетлін.— Тайтос Блеквуд. Стеврон Фрей. Та хто завгодно... тільки не Теон.

Син присів біля Сіровія, куйовдячи вовче хутро й несамохіть уникаючи материних очей.

— Теон мужньо бився за нас. І я ж розповідав тобі, як він урятував Брана від отих дикунів у вовчому лісі. Якщо Ланістери не замиряться, мені знадобляться довгі лодії лорда Грейджоя.

— Триматимеш його сина в заручниках — швидше їх отримаєш.

— Він і так уже півжиття в заручниках.

— І на те були серйозні підстави,— сказала Кетлін.— Балону Грейджою довіряти не можна. Не забувай, він теж носив корону, хай і недовго. Йому може знову закортіти її приміряти.

Роб підвівся.

— Зла за це я на нього не триматиму. Якщо я — король на Півночі, то хай він стане королем Залізних островів, коли забажає. Я радо віддам йому цю корону, якщо він допоможе нам повалити Ланістерів.

— Робе...

— Я посилаю Теона. Гарного тобі дня, мамо. Сіровію, ходім,— Роб швидко пішов геть, а поруч з ним м’яко ступав деривовк.

Кетлін лишалося хіба дивитися йому вслід. Услід синові, а тепер ще й королеві. Яке дивне відчуття! «Командуй»,— ось що вона порадила синові в Кейлінському Рову. Так він і вчинив.

— Піду навідаю батька,— зненацька сказала вона.— Ходімо зі мною, Едмуре.