Джордж Мартін - Битва королів

прапор лева. Це робить з вас Ланістера, а не Фрея. Тому прошу вас присягнутися своєю лицарською честю, що ви доправите моє повідомлення й повернетеся з відповіддю королеви назад у полон.

— Присягаюся,— миттю озвався сер Клеос.

— Усі присутні в залі чули вас,— попередив брат Кетлін — сер Едмур Таллі, який від імені Річкорину й лордів Тризуба виступав замість свого батька, що лежав на смертному одрі.— Якщо ви не повернетеся, все королівство стане свідком, що ви зламали присягу.

— Я вчиню, як обіцяв,— холодно озвався сер Клеос.— Яке буде повідомлення?

— Пропозиція замиритися,— звівся Роб з мечем у руці. Сіровій перемістився до нього. Зала притихла.— Перекажіть королеві-регентші: якщо вона погодиться на мої умови, як сховаю меча в піхви й покладу край війні між нами.

У глибині зали Кетлін запримітила високу кощаву постать: лорд Рикард Карстарк, розштовхавши шерегу вартових, вийшов геть. Ніхто більше не ворухнувся. Роб не звернув уваги на розкол у своїх лавах.

— Оліваре, грамоту,— звелів він. Зброєносець забрав у нього меч, а натомість вручив згорнутий пергамент.

Роб розгорнув його.

— По-перше, королева мусить звільнити моїх сестер і забезпечити їх транспортом для морської мандрівки з Королівського Причалу до Білої Гавані. Слід розуміти, що заручини Санси з Джофрі Баратеоном розриваються. Щойно я отримаю підтвердження від свого каштеляна, що сестри, цілі й неушкоджені, повернулись у Вічнозим, я звільню кузенів королеви — зброєносця Віллема Ланістера й вашого брата Тайона Фрея, й надам їм супровід до Кичери Кастерлі, чи хай куди вона скаже.

Хотілось би Кетлін прочитати думки, які приховували обличчя навколо — оті нахмурені брови і стиснуті губи.

— По-друге, нам мусять повернути прах мого лорда-батька, щоб він міг спочити поряд зі своїм братом і сестрою у крипті під Вічнозимом, як він би й волів. Повернутися до нас мають і останки вояків його замкової варти, які загинули за нього на Королівському Причалі.

На південь виїхали живі, а повернуться холодні кості. «Нед мав рацію,— подумала Кетлін.— Його місце було у Вічнозимі, він так і казав, та чи хто його слухав? Ні. Їдь, порадила йому я, ти станеш правицею короля на благо нашого дому, заради наших дітей... моя провина, моя, нічия більше...»

— По-третє, батьків довгий меч Лід мусять віддати мені в руки — доправити сюди, у Річкорин.

Вона спостерігала за своїм братом сером Едмуром Таллі, який, заклавши великі пальці за пояс меча, стояв із закам’янілим обличчям.

— По-четверте, королева має примусити свого батька лорда Тайвіна звільнити всіх моїх лицарів і лордів-прапороносців, яких він узяв у полон у битві на Зеленому Зубці Тризуба. Щойно він це зробить, я звільню своїх бранців, узятих у полон у Лопотючому лісі та в Табірній битві, окрім Джеймі Ланістера, який залишиться моїм заручником, що гарантує належне поводження його батька.

Кетлін довго роздивлялася хитру посмішку Теона Грейджоя, намагаючись зрозуміти, що ж вона означає. Парубок завжди мав такий вигляд, наче підсміюється з якогось жарту, відомого лише йому; Кетлін це ніколи не подобалося.

— І останнє. Король Джофрі й королева-регентша мають зректися всіх претензій на панування на Півночі. Віднині ми не належимо до їхньої корони, але проголошуємося вільним і самостійним королівством, як за старих часів. Наші володіння включають усі землі Старків на північ від Перешийку, а крім того, землі, які омиваються річкою Тризуб та її притоками, що на заході закінчуються Золотим Зубцем, а на сході — Місячними горами.

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ! — зарокотав Великий Джон Амбер, потрясаючи в повітрі кулаком завбільшки з гарний окіст.— Старк! Старк! Король на Півночі!

Роб згорнув пергамент.

— Мейстер Вайман накреслив карту кордонів, на які ми претендуємо. Вам дадуть її копію для королеви. Лорд Тайвін має відійти за ці кордони, припинивши набіги, підпали та грабунки. Королева-регентша з сином не висуватимуть жодних претензій на податки, прибутки чи військову службу моїх підданих, а я звільню підлеглих мені лордів од усіх присяг на вірність, від обітниць, клятв, боргів і зобов’язань перед Залізним троном, а також перед домами Баратеонів і Ланістерів. На додачу, Ланістери як запоруку миру мають передати нам десять високородних заручників, обраних за взаємною згодою. З ними обходитимуться, як з почесними гістьми, відповідно до їхнього положення. За умови дотримання пропонованого пакту, я звільнятиму щороку двох заручників, доправляючи їх безпечно додому,— Роб пожбурив пергамент лицареві під ноги.— Ось такі умови. Якщо вона їх прийме, я піду на замирення. Якщо ж ні,— він свиснув, і Сіровій з гарчанням метнувся вперед,— отримає ще один Лопотючий ліс.

— Старк! — знов заревів Великий Джон, і тепер його крик підхопили й інші голоси.— Старк, Старк, король на Півночі!

Закинувши голову, деривовк завив.

Обличчя сера Клеоса набуло барви зсілого молока.

— Я перекажу королеві ваше повідомлення, мі... ваша світлосте.

— От і добре,— мовив Роб.— Пане Робіне, подбайте, щоб його добре погодували й чисто вдягнули. Він виїжджає на зорі.

— Як зволите, ваша світлосте,— озвався сер Робін Райгер.

— Тоді все.

Присутні лицарі й лорди-прапороносці прихилили коліна, а Роб у супроводі Сіровія повернувся до виходу. Олівар Фрей поквапився вперед, щоб відчинити двері. Кетлін з братом рушили за ними.

— Ти добре впорався,— сказала вона синові, коли вони з дальнього кінця зали вийшли на галерею,— хоча ота витівка з вовком більше пасує хлопчаку, ніж королю.

Роб почухав Сіровія за вухом.

— Ти бачила його вираз, мамо? — запитав він, посміхаючись.

— Я бачила, як лорд Карстарк вийшов геть.

— Я теж,— Роб обіруч зняв корону й передав її Олівару.— Забери це в мої покої.

— Буде зроблено, ваша світлосте,— зброєносець помчав геть.

— Закладаюся, не тільки лорд Карстарк так почувався,— заявив Едмур Таллі.— Як можна говорити про замирення, коли Ланістери впали, мов чума, на батькові володіння, грабуючи врожаї і мордуючи його підданих? Повторюю, нам слід виступити на Гаренхол.

— Нам бракує потуги,— нещасним голосом озвався Роб.

Але Едмур не вступався.

— А сидячи тут, ми набираємо потуги? Наше військо скорочується з кожним днем.

— А хто в цьому винен? — кинула Кетлін братові. Саме Едмур наполіг, щоб Роб після коронації дозволив лордам приріччя їхати геть — захищати свої землі. Сер Марк Пайпер і лорд Карил Ванс поїхали перші. За ними — лорд Джонос Бракен, присягнувшись відбити обгорілий остов свого замку й поховати мертвих, а тепер ще й лорд Джейсон Малістер оголосив про свій намір повернутися