Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 13

Миланка

Перші промені сонця пробивалися крізь густе гілля дерев, але Пустка залишалася холодною та неприступною. Світло, замість того щоб принести спокій, підкреслювало химерні обриси тіней, які завмерли навколо, мов невидимі спостерігачі.

На невеликій галявині залишилися три постаті. Капітан Береза, чоловік із гострим, мов ніж, обличчям і шрамом, що перетинав його щоку, стояв посеред поля, дивлячись на згасаюче багаття. Поруч із ним ходив Орист, його холодний і байдужий погляд раз у раз ковзав по землі, наче він перевіряв щось лише йому зрозуміле. Недар, заклопотано оглядаючи своє лезо, тихо бурчав собі під ніс:

— Хвалим полетів із дівчиною, а всю брудну роботу, як завжди, залишив нам.

Орист похмуро хмикнув, відкинувши вбік обвуглений уламок дерева. Він нахилився і уважно роздивився землю під ногами, ніби шукав ще щось, що могло бути забутим.

— Хвалим любить грати у свої ігри, а ми — його вірні прибиральники, — сказав він, у голосі вчувалася ледь вловима насмішка.

— Це не ігри, — різко обірвав його Береза. Капітан повернувся до Ориста і кинув на нього важкий погляд, сповнений прихованої загрози. Його постава була прямою, а руки схрещені на грудях, наче він ось-ось вирішить щось серйозне. — Ми лише команда зовнішнього кола Чорної Січі. Наше завдання — виконувати накази. Миланка, можливо, стане частиною внутрішнього кола. А якщо Хвалим побачить у ній потенціал, то, можливо, навіть його особистою ученицею.

Орист знизав плечима, його байдужий погляд не відображав ані роздратування, ані згоди. Він повільно піднявся, струсив із пальців пил і мовчки продовжив роботу, не глянувши на Березу.

— От тільки чому цей "потенціал" ми мусимо підчищати власними руками? — пробурмотів Недар, але цього разу тихіше, майже для себе.

Орист, обтрусивши з рук пил, кинув на землю обгорілий уламок пергаменту. Полум’я вже злизало більшість літер, але кілька рядків, написаних чітким почерком, усе ще можна було розібрати:

"…дуже небезпечне місце… моя щедрість вас винагородить…"

— Думаєш, хтось у це повірить? — запитав Недар, трохи криво усміхаючись.

— Повірять, — твердо сказав Береза, нахиляючись і втираючи залишки листа в попіл багаття. — І це головне.

Орист мовчки стояв поруч, схрестивши руки на грудях.

— Якщо лист знайдуть люди Камінчука, це стане їхньою проблемою, — додав Береза. — Вони не пропустять нагоди вчепитися в дочку свого барона.

Недар пирхнув і махнув рукою.

— Цікава гра, — пробурмотів він. — Камінчуки самі собі вороги.

Береза підвів голову, його погляд був гострим і твердим.

Орист, присівши навпочіпки, підняв уламок стріли й додав його до попелу. Потім повільно випростався, встромивши руки в боки.

— Думаєш, її все ж хтось шукатиме? — запитав він після довгої паузи. — Баронетик? Якщо вовколак не роздер його на шматки, він усе одно не зможе пройти через Пустку.

Береза тихо хмикнув.

— Якщо вижив, йому буде не до пошуків, — сказав капітан, витираючи пил із рукава. — Але навіть якщо знайде цей лист, він потягне все до Камінчуків. Саме це нам і треба.

Недар посміхнувся, але в цій усмішці було більше гіркоти, ніж задоволення.

— Хай їм грець, — пробурмотів він, піднімаючись на ноги. — Давайте вже забиратися звідси.

Вони продовжили стирати сліди, працюючи мовчки, але кожен із них усвідомлював, що це лише початок складної гри, яку вони розігрують. Багаття вже догоріло, земля під ногами була рівною, а лист — майже невидимим у попелі.

Береза кинув останній погляд на галявину, тепер порожню і тиху, наче тут майже нічого й не було.

— Готово. Ми йдемо, — сказав він коротко. Його слова розтанули в повітрі, мов ранковий туман, залишаючи за собою лише тишу.

***

На горизонті вже давно зникли останні обриси килима-літака, що злетів у небо разом із отаманом і Миланкою. Він легко парив серед хмар, залишаючи за собою тонкий слід, схожий на сріблястий туман.

На борту Миланка сиділа на краю килима, дивлячись униз на нескінченні напівмертві ліси Пустки. Її руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки залишалися. Вітер холодним потоком бив їй у обличчя, розвіваючи волосся.

— Ти боїшся висоти? — запитав Хвалим, сидячи навпроти неї і спокійно складаючи карту. Його голос був рівним, навіть доброзичливим, але Миланка знала: у ньому немає жодного тепла.

— Я боюся не висоти, — відповіла вона, намагаючись тримати голос спокійним, хоча серце билося, як скажене. — А того, що буде далі.

Хвалим підняв голову, його погляд, мов крига, уп’явся в її обличчя.

— Розумна відповідь, — сказав він. — Але ти повинна зрозуміти одне: боятися марно. Ти вже зробила свій вибір.

Миланка опустила голову, відчуваючи, як її страх знову накочує хвилею.

— Я зробила вибір, бо не мала іншого, — тихо промовила вона.

Хвалим усміхнувся краєчком губ.

— У цьому світі ніхто не має іншого вибору. Але ті, хто приймає правила гри, виживають. І перемагають.

Він згорнув карту і піднявся, стоячи впевнено, попри те, що килим похитувався від вітру.

— Запам’ятай, дівчинко. Світ належить тим, хто сильний. А ти, здається, маєш шанс це довести.

Його слова змусили Миланку підняти голову й подивитися йому в очі. У них вона побачила щось більше, ніж холодну жорстокість. Ця людина мала незламну впевненість, яка відчувалася майже фізично, огортаючи її, мов важкий плащ. І що гірше, ця впевненість була заразливою. Вона змушувала сумніватися у власному страху, у власному бажанні втекти.

"Чому він так певен, що я буду вірною Чорній Січі?" — мелькнула думка в її свідомості. Миланка зціпила зуби, намагаючись не видати внутрішнього трепету. Вона знала, що їй не залишили вибору, але глибоко в душі їй хотілося зрозуміти, чому цей чоловік вважав її настільки важливою.

Хвалим, здавалося, помітив її замішання. Його губи розтягнулися в ледь помітну посмішку — швидше глузливу, ніж доброзичливу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍