Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

— Ти розумна дівчинка, — сказав він, його голос був м’яким, але холодним, мов ніж, що приторкається до шкіри. — Але скажи мені, Миланко, чи знаєш ти, хто такий Зорепад?

Від його слів дівчина завмерла. Запитання застало її зненацька, і в ній піднялася хвиля незрозумілої тривоги.

— Мій господар, — відповіла вона, намагаючись говорити твердо, хоча в її голосі прозвучала невпевненість. — Людина, яку я... — вона замовкла, боячись закінчити думку.

Хвалим кивнув, ніби підтверджуючи її слова, і почав неквапливо ходити по килиму, його рухи були плавними й упевненими.

— Господар, — повторив він, смакуючи це слово. — Людина, якій ти служиш, якій ти, можливо, віддала серце. Але чи знаєш ти, що це за людина насправді?

Миланка відчула, як її серце стиснулося. Щось у його тоні змушувало її нервувати.

— Що ти хочеш сказати? — запитала вона, її голос затремтів.

Хвалим зупинився і повернувся до неї. Його очі стали холодними, мов крига, і в них з’явився блиск, що нагадував хижий вогонь.

— Твій Зорепад — не просто баронет, Миланко, — почав він, кожне слово було мов удар. — І ти не просто його покоївка.

Дівчина відчула, як по спині пробіг холод. Її пальці стислися в кулаки, і вона ледь стрималася, щоб не відступити назад.

— Що ти хочеш сказати? — повторила вона, цього разу голосно.

Хвалим нахилився ближче, його постать була загрозливою, але в його тоні не було злості — лише невблаганна правда.

— Ти — донька графа Земко, — сказав він прямолінійно та повільно, ніби смакуючи її реакцію. — Твій так званий господар — це не хто інший, як твій брат.

Миланка відсахнулася, її дихання стало рваним, а серце забилося так сильно, що, здавалося, зараз вирветься з грудей.

— Ні… це неправда, — прошепотіла вона, але голос зрадив її.

— О, це правда, — Хвалим не відвів від неї погляду. — Твоя мати була звичайною кухаркою, а граф скористався правом першої ночі, ось вона і стала матір’ю… тобі.

Вона застигла, відчуваючи, як думки вихором проносяться в голові, розриваючи її свідомість на уламки. Слова Хвалима здавалися неможливими, нереальними, але їх вага тиснула на неї, мов кам’яна брила, яка не дозволяла вдихнути.

"Батько", — промайнуло в її думках, і перед очима виник образ Дара, дворецького, який виховав її з дитинства. Його сильні руки, які підтримували її, коли вона робила перші кроки. Його строгий, але добрий погляд, яким він супроводжував кожен її невдалий рух. Його голос, завжди рівний, коли він говорив їй, що життя вимагає дисципліни.

"Дар любив мене," — подумала вона, вчепившись за цю думку, як за останній уламок корабля в розбурханому морі. Але водночас щось темне, невидиме, прокрадалося в її розум. Дар ніколи не говорив про її матір. Він завжди уникав запитань про її минуле, мовчки переводив розмову на щось інше.

Миланка відчула, як сумнів заповзав у її душу, ніби змія, що повільно стискає жертву кільцями. Вона дивилася на Хвалима, і його погляд був незворушним. Ні тіні жарту, ні натяку на брехню. Його впевненість була такою непохитною, що ламала навіть ті крихкі стіни захисту, які вона намагалася звести в своїй голові.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона, але голос зрадив її. Це не було переконанням, лише слабким протестом, породженим страхом почути правду.

— Ти це знаєш, Миланко, — продовжував Хвалим, його голос звучав спокійно, але його слова проникали, мов лід, у найглибші куточки її свідомості. — Чи ніколи ти не задумувалася, чому тебе віддали Зорепаду? Чому тебе виховали поряд із ним, хоча ти всього лише покоївка?

Миланка різко затулила обличчя руками, намагаючись не дати сльозам прорватися. Її дихання стало важким, серце билося так сильно, що відлунювало в скронях. Питання Хвалима вдаряли у найболючіші місця.

Вона згадала роки, проведені в маєтку Земко, і постійне відчуття, що вона не така, як усі інші. Інші діти на хуторі не отримували книжок чи шовкових стрічок. Не отримували срібного кулона на шию від "благодійника", ім'я якого ніколи не називалося.

Вона відчувала це з дитинства, але боялася вірити: її життя завжди було трохи іншим, наче хтось потай керував її долею. І зараз, нарешті, все стало на свої місця.

— То все  граф, — тихо сказала вона, здавалося, більше до себе, ніж до Хвалима.

Голос дівчини був сповнений гніву, що поступово наростав. Вона різко опустила руки й глянула прямо в його очі, відчуваючи, як її страх відступає, залишаючи лише обурення.

— Це він, правда? Це його робота, ці подарунки, ця… допомога! — її голос затремтів від злості. — Він… він усе це робив!

Хвалим спокійно витримав її погляд, лише легка усмішка майнула на його губах.

— Ти сказала це сама, — відповів він, його голос звучав безжально. — Але тепер ти знаєш, ким ти є.

Миланка відчула, як її серце сповнюється змішаних емоцій. Гнів на графа за те, що він роками приховував правду, змішався із розпачем від усвідомлення, що її життя було фальшивим. І водночас вона задумалася про Зорепада.

"Чи знав він?" — пронеслося в її думках. Вона уявила його серйозне обличчя, коли вони були дітьми, його старанність і впертість у тренуваннях. Зорепад ніколи не говорив про це. Та чи міг він знати?

"Навряд чи," — відповіла вона собі. У його очах завжди була чесність, можливо, наївність. Якби він знав правду, він би не зміг так щиро дивитися на неї, жартувати чи довіряти.

Але навіть ця думка не змогла повністю загасити її гніву. Миланка відвернулася, щоб приховати емоції, які вирували в ній, і зціпила руки, щоб вони не тремтіли.

— Чому ти кажеш мені це зараз? — запитала вона, намагаючись говорити рівно, але в її голосі чулися роздратування й біль.

Хвалим підійшов ближче, його постать здавалася незворушною, як скеля.

— Тому що я хочу, щоб ти знала, ким ти є, — сказав він, його голос став тихішим, але ще гострішим. — І тому що я хочу, щоб ти зрозуміла, що зробила правильний вибір.