Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Дівчина мовчала кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Раніше вірила, пане, — зізналася вона. — Але зараз… не знаю.

Зорепад коротко кивнув, ніби розумів її слова краще, ніж вона сама.

— Ти знову повіриш, — сказав він. — Я це обіцяю. Твоя сім’я не заслуговувала такого, Квітчано, — сказав він твердо. — Ніхто не заслуговує бути позбавленим свободи через чужу жадібність.

Дівчина знову підняла голову. У її очах з’явилася слабка, майже непомітна іскра надії, хоча вона й залишалася обережною.

— Ви добрий, пане, — прошепотіла вона.

Зорепад усміхнувся, але його усмішка була гіркою, ніби за нею ховалася глибока рана, яка ніяк не заживала. Його очі, сповнені смутку і невимовного тягаря, на мить втупилися в порожній простір перед ним.

— Це не доброта, а справедливість, — мовив він, і його голос прозвучав, наче клятва. — Її ми повинні повернути у цей світ, хоч би чого це коштувало.

Раптовий стук у двері порушив тишу, змусивши Зорепада підвести голову. Ледь вловима напруга пробігла його рисами, але він швидко опанував себе.

— Заходьте, — сказав він чітко й рівно, хоча внутрішньо відчував, що новини можуть бути важкими.

Двері тихо прочинилися, і до кімнати увійшов Дар — дворецький, високий чоловік із колись непохитною поставою, яка тепер здавалася трохи зламаною. Його суворе обличчя видавало втому, але найбільше увагу привертали його очі — вони бігали, ніби чоловік уникав прямого погляду. Рухи Дара були невпевненими, і його руки ледь помітно тремтіли, коли він закривав за собою двері.

— Батько чекає на вас, пане, — промовив він рівним, але трохи затихлим голосом, який ніби не належав йому самому.

Зорепад підвів голову і уважно подивився на дворецького. Щось у його поведінці одразу здалося юнакові дивним. Дар завжди був зразком стриманості й чіткості, але зараз у його рухах і словах відчувалася напруженість. Очі чоловіка раз у раз відводили погляд, ніби він боявся зустрітися з Зорепадом віч-на-віч.

"Що з ним? Чому він так себе поводить?" — подумав юнак, і ледь помітний холодок підозри пробіг по його шкірі.

Але одразу ж ця думка згасла. Дар — батько Миланки, чоловік, який переживає втрату власної дочки. Як Зорепад міг запідозрити його в чомусь, коли сам несе вину за викрадення? Якби він був сильнішим, уважнішим, Миланка залишалася б у безпеці.

Юнак глибоко вдихнув, намагаючись позбутися цього неприємного відчуття. Дар був у розпачі, як і він сам. Нервозність дворецького могла пояснюватися лише цим.

— Дякую, Даре, — коротко відповів Зорепад, намагаючись звучати впевнено. — Скажи йому, що я зараз прийду.

Дар кивнув, але зробив це так швидко, ніби хотів якнайшвидше зникнути з кімнати. Його рухи були різкими, майже неохайними — незвична риса для людини, яка звикла до бездоганної служби.

Коли двері за ним зачинилися, Зорепад ще кілька секунд дивився в порожній простір, слухаючи, як стихають кроки дворецького. Дивне відчуття не залишало його, але він стримав себе.

"Це лише тривога і втома," — подумав Зорепад, намагаючись переконати себе. — "Дар утратив Миланку, як і я. У нього є всі причини поводитися так."

Юнак підвівся, відчуваючи, як у грудях знову піднімається хвиля провини. Він сам винен у тому, що сталося. Він не мав права звинувачувати нікого іншого, тим більше людину, яка теж страждає.

"Я виправлю це," — твердо сказав собі Зорепад, і допив чашу гарячого бульйону, підвівся та рішуче рушив до дверей.

— Дякую, Квітчано, — сказав він, обернувшись і намагаючись виглядати доброзичливішим. — Ти потурбувалася про мене краще, ніж я того заслуговую.

Дівчина трохи здивувалася цим словам і опустила голову.

— Це мій обов’язок, пане, — тихо відповіла вона, хоча її голос зраджував внутрішнє хвилювання.