Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

Ці чоловіки точно були не такими простими, якими хотіли здаватися. Вони легко могли видати себе за звичайних пенсіонерів, які грають у шахи в парку. Але щось підказувало мені, що в їхніх шахах пішаки можуть легко замінитися на… скажімо, щось більш серйозне.

Я швидко прокрутила в голові, у що ж я влипла, але часу на довгі роздуми не було.

— Можеш спокійно розповідати, — сказав Андрій. — Єві можна довіряти.

Макар ще секунду мене вивчав, а потім кивнув.

— Ну раз ти за неї ручаєшся… то добре.

Він мені довіряє? Серйозно?

Я сиділа, намагаючись не виглядати враженою, але десь усередині мій мозок уже бігав кругами, розмахуючи руками і кричачи: «Що тут взагалі відбувається?!»

Ми знайомі кілька днів, кілька дуже дивних, насичених днів – і раптом така довіра? Хоча, з іншого боку,  я не збираюсь кудись бігти і переказувати цю історію. Проте його довіра для мене була дивною і, безсумнівно, викликала захоплення.

Макар спокійно зробив ковток чаю, обвів нас поглядом і почав говорити:

— Я розкажу вам історію, яка сталася, коли тебе тут не було, — він подивився на Андрія. — Сам знаєш, де ти був. Ти точно чув про неї, але всього кілька людей знають, як було насправді. Думаю, ти вже здогадуєшся, що мова про Гору.

Атмосфера навколо різко змінилася. Якби це був фільм, зараз би точно включилася тривожна музика й оператор зробив би драматичний зум на моє обличчя.

— Ми святкували день народження друга за містом, — продовжив Макар. — Спокійне місце, приватна база відпочинку. Все як у людей – шашлик, тости, «щоб здоров’я було». І тут у мене дзвонить телефон. Бритий. Він тоді був "правою рукою" Арні. Питає, де ми є, і каже, що треба терміново зустрітися. Приїхав він не сам. Привіз Гору. Ми всі трохи випали в осад. Ну як трохи… Усі знали, що його органи шукали роками. Здавалося, він уже давно мав би бути за бугром, а тут сидить перед нами, п’є чай. Бритий пояснив: Арні їхав на зустріч з Горою, але тут облава, і його закрили за якимись мутними підозрами. Поки адвокати розрулюють ситуацію, Гора має десь сховатися. Ну і кого обрали в рятівники? Мене, звісно.

Макар зітхнув і потер обличчя.

— І хоча мені це не сильно сподобалось, я погодився.  Ми з Горою були в нормальних відносинах. Бритий поїхав, а хвилин через тридцять одному з наших телефонує дружина. А ще через двадцять хвилин вона вже на місці, і мій друг відводить мене в бік. Вона розповіла, що була на дачі у подруги, брат якої працює в ментовіці і випадково почула його розмову по телефону. Усього точно не знає, але з його вуст пролунало про облаву, яку готують на якусь базу відпочинку. Повний обшук і якщо хтось спробує тікати, стріляти на ураження. Назву бази вона не чула, але про всякий випадок зателефонувала чоловіку. Дуже багато збігів було для одного вечора. Ми порадилися і вирішили – Гору треба негайно звідти вивозити. Відправили вперед двох хлопців розвідати обстановку, і що ви думаєте? Ментів – як мух на варенні. Обшукують машини, перевіряють документи. Ми кілька годин витратили, щоб просто виїхати непомітно.

Андрій мовчав, але я бачила, як він напружено слухав кожне слово.

— У мене була одна квартира, про яку ніхто не знав, — продовжив Макар. — Туди й поселили Гору, а під ранок дізналися про общук на базі, де ми до того були.  У мене виникло багато запитань, які я і задав Горі. Головне з них: чому він приїхав до нас у місто. Той сам не міг зрозуміти чому Арні його сюди викликав. Був якийсь терміновий базар, який неможна було відкладати, але сам приїхати він не міг. Все це було дуже дивно і особливо те, що Арні на той момент був за гратами. Він авторитетна людина і взяти його просто так не могли. Хтось зливав їх. Горі небезпечно було залишатись і місті, це схоже було на підставу. Вирішили перечекати доки трохи стихне і вивозити його звідси.

Він зробив паузу, ніби даючи нам можливість осмислити почуте.

— Але далі – цікавіше. Я поїхав додому, і вже біля мого двору – купа ментів. Спершу не зрозумів, що сталося. А потім мені сказали: тієї ж ночі один знайомий хотів мене терміново побачити. Не міг додзвонитися – ми всі мобільні вимкнули. То він вирішив їхати до мене. І не сам – його привіз водій. Так ось. Він навіть не встиг вийти з машини, як пролунав постріл. Йому просто прострелили голову.

Я різко вдихнула.

— Вбили?

— Вбили, — підтвердив Макар. — Стріляли менти. Справа в тому, що він зовні був дуже схожий на Гору, а на вилиці було темно. Його вбили тому що, думали що це Гора.

Тепер мовчала ми всі.

— Вони чекали біля мого будинку, розумієш? Хтось злив їм, що Гора в місті. Хтось знав, що його везу саме я.

— Щур, — тихо сказав Андрій.

Макар кивнув.

— Щур. І це ще не все. Гору планували не просто заарештувати. Його хотіли завалити. Комусь він дуже заважав і все було сплановано. Але питання було в тому, як вони дізнались, що він у місті? Арні посадили, Гору вирішили прибрати. І головне питання – хто їх зливає? І чому? Гору треба було швидко вивозити. Відкладати все на довго не стали. Наступного ж дня вдалося вивезти його спочатку з міста, а потім і з країни. Я ж повернувся і дізнався, що Арні вже відпустили. Чесно кажучи, очікував побачити його на білому коні з червоним прапором і пафосною промовою, але він просто сидів у кафе і жував круасан. Я його прямо запитав, навіщо Бритий його сюди привіз. Але пояснення Арні не було таким переконливим, для такого ризику. Я сидів у цьому болоті ще кілька днів, намагаючись зрозуміти, хто ж нас так підставив. Картина вимальовувалась, як абстракція п’яного художника: щось темне, тривожне і з відчутним ароматом лайна. Щур був десь поруч. І все вказувало на Арні, але конфлікт із ним мені був не потрібен, тим паче доказів, що це його рук справа у мене ніяких не було, тільки здогадки. Тож я спробував розпитати людей у СБУ, звідки взялася ця облава, але ті розводили руками. Ніяких даних вони не змогли знайти, найцікавіше, що навіть мєнти забули попередити про спецоперацію. Мовляв, вирішили перевірити «анонімку». Ну-ну. Щоправда, один майор трохи проколовся. Виявляється, не просто їх всіх здали, а ще й письмові матеріали були, але зникли. Просто – оп! – і розчинилися у повітрі.