Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

славнозвісний hameau[57]. Архітектор Мік і художник Убер Робер накреслили, намалювали і збудували вісім точно відтворених звичайних селянських обійсть із солом’яними стріхами, з курниками й купами гною. А щоб, не доведи господи, всі ці нові, аж блискучі цяцьки не видались неправдивими серед тієї задорого створеної природи, то їм навіть надали ознак нужди й занепаду, як у справжніх злиденних хиж. Молотком поробили в стінах шпари, романтично пообвалювали тиньк, де-не-де відірвали ґонтину; Убер Робер намалював на дереві штучні тріщини, щоб усе виглядало трухлявим і давнім; до чорноти закіптюжили комини. Проте всередині більшість цих нібито підупалих хат мали всі вигоди, люстра та грубки, більярд і зручні канапи. Бо коли часом королева знудиться і їй заманеться пограти в Жана Жака Руссо, скажімо, власноруч із придворними дамами сколотити масло, то ж їм при цьому ніяк не можна забруднити хоч пучку. Коли вона заходить у хлів до своїх корів Чорнявки й Білявки, то, певне, що невидима рука перед цим, мов паркет, начищає долівку, до полиску вискрібає сніжно-білу й буро-червону шкури, а пінисте молоко вона здоює не в грубу селянську дійницю, а в для цього й зроблену севрську порцелянову вазу, оздоблену її монограмою. Цей hameau, що став нині милою пусткою, для легкодумної Марії Антуанетти був театром просто неба, легкою і принадною сільською комедією. Бо коли в цілій Франції вже заворушились селяни, коли справжній, пригнічений податками народ у незмірнім розпачі зрештою вже бунтом вимагав поліпшити своє нестерпне становище, в цьому штучному потьомкінському селі панував безглуздий брехливий добробут. Женучи овець на пасовисько, їх заплітали синіми стрічками; сховавшись від сонця під парасолем, котрий держить фрейліна, королева приглядається, як праля полоще білизну в жебонливому струмку: ах, ну й прегарна така простота, скільки в ній спокою і звичайності, яке ж усе охайне й привабливе в цім райськім куточку, життя чисте і світле, мов шумливе молоко з вимені. Зодягаються в тонкий, по-сільському простий муслін (і за кілька тисяч ліврів позують у ньому художникам), віддаються невинним утіхам, з усією розбещеністю переситу шанують «goût de la nature»[58]. Ловлять рибу, збирають квіти, шпацирують — самотою вкрай рідко — переплетеними стежками, гасають луками, приглядаються до роботи тих бравих селян-статистів, грають у м’яча, замість ковзати гладенькими кам’яними плитами серед квітів танцюють менует і ґавот, гойдаються на гойдалці між деревами, влаштовують китайську гру з перснями, гублять і знаходять одне одного між хаток і в тінястих алеях, їздять верхи, розважаються, дають виставу серед цього природного театру і, зрештою, грають самі себе перед іншими.

Це остання пристрасть, яка проступила в королеви Марії Антуанетти. Спершу вона звеліла збудувати собі невеликий приватний театрик, що зберігся й донині і чарує своїми досконалими пропорціями, — примха забрала лише сто сорок одну тисячу ліврів, — у ньому мали грати актори французької та італійської комедій, але потім, набравшись одваги, вона раптом сама вибирається на сцену, веселий гурт навколо неї теж захопився театральною грою, на сцену залюбки виходили її шваґер граф д’Артуа, пані Поліньяк та кавалери самої королеви; аби помилуватися своєю дружиною як актрисою, кілька разів приходив навіть сам король — отже, цілісінький рік не вщухав у Тріаноні веселий карнавал. Свята давалися то на честь чоловіка чи брата, то іноземців монаршого роду, яким Марія Антуанетта прагла показати своє зачароване царство, — в пітьмі, немов аметисти, рубіни й топази, мигтіли тисячі схованих барвистих ліхтариків, тріскотливі снопи вогню розтинали небо, а десь поблизу незримо й солодко награвали музики. Гуділи учти на сотні приборів, ставили ярмаркові ятки для танцю й розваги, а невинний ландшафт слухняно слугував пишноті вишуканим тлом. Ні, на «природі» аж ніяк не нудились, Марія Антуанетта подалась у Тріанон не для роздумів, а щоб найліпше й нестримно тішитись.

Остаточний рахунок за Тріанон підвели аж 31 серпня 1791 року, він складав 1 649 529 ліврів, хоча насправді вкупі з іншими прихованими видатками сягав понад два мільйони — звичайно, це крапля в бочці Данаїд королів­ської негосподарності, та все ж надмірні витрати з огляду на зруйновані фінанси й злидні всього народу. Перед революційним трибуналом «удова Капет» мусила визнати: «Малий Тріанон, мабуть, справді обійшовсь у величезні суми, та ще й, може, більші, ніж я того хотіла. Мало-помалу втяглись у видатки». Але ця примха задорого обій­шлась королеві й у політичному розумінні. Бо зоставивши всю двірську камарилью без усякого діла у Версалі, вона відібрала в двору сенс його існування. Що мали робити, вже не маючи служби, дама, яка подавала їм рукавички, друга, котра шанобливо підсувала вночі стільця з діркою, фрейліни й кавалери, тисячі охоронців, служників і лакуз? Вони цілісінький день бездіяльно сидять в Œil de Bœuf, і, як машина без роботи береться іржею, так і цей байдуже покинутий двір що далі, то згубніше набирається жовчі й отрути. Невдовзі зайшло вже так далеко, що, мовчки порозумівшись, шляхетне товариство почало уникати двірських свят: нехай та зарозуміла «австрійка» сама розважається у своєму petit[59] Шенбрунні, у своєму petite Vienne[60]; це таке ж давнє, як і габсбурзьке, дворян­ство надто поважає себе, щоб удовольнитись на прийомах кількома холодними й недбалими кивками. Відколи королева покинула Версаль, французька двірська аристо­кратія дедалі відвертіше фрондує проти неї — дуже яскраво змалював цю ситуацію герцог де Леві: «В роки розваг і лекодумності, сп’янівши від найвищої влади, королева не любила силувати себе. Етикет і церемонії зроджували в ній саму нудьгу й нетерпіння. Їй доводили, що в таке просвічене сторіччя, коли люди позбуваються всіх забобонів, володар теж мусить позбутися тих невтішних кайданів, які накладає на нього звичай, коротше, що смішно гадати, ніби покора народу залежить від кількості годин, проведених королівською родиною серед нудних і знуджених придворних... Окрім кількох фаворитів, вибраних завдяки інтризі чи примсі, двір закрили для всіх. Стан, посада, гідність, давність роду — все це вже не давало ніяких законних підстав доступитися до королівської родини. Лиш у неділю ті, що хотіли бути представлені, могли якусь мить бачити монархів. Та невдовзі чимало з них, не відчувши ніякої вдячності, втратили хіть до цього непотрібного клопоту: вони усвідомили, що безглуздо добиратись із такої далечіні заради цих неґречних прийомів, і розійшлися... Версаль, театр величі Людовіка XIV, куди, щоб навчитись витончених манер і люб’язності, радісно поривались з усіх країв Європи, був уже тільки невеликим провінційним містечком, куди їздили не по волі і звідки чимшвидше забиралися».

Навіть ці небезпеки здалеку завчасно передбачила Марія Терезія. «Я сама знаю всю нудьгу й