Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

би в Тріанон. А Марія Антуанетта завжди робить те, що їй заманеться, і вона справді таки перебралась у літній палац. Спочивальню проте обладнали з односпальним ліжком, у якому навряд би зміг притулитись опасистий король. Як і все інше, подружня близькість уже не залежить від волі короля, Марія Антуанетта, немов цариця Савська — Соломона, навідує свого добрягу чоловіка, коли їй заманеться (а мати гірко нарікає на те, що в них «lit à part»[55]). Жодного разу він не розділив її ложа, бо Тріанон для Марії Антуанетти був щасливим і незайманим царством, присвяченим Афродіті, самим лиш утіхам, а обов’язки, надто ще й подружні, ніколи не тішили її. Тут вона хоче жити без пута, бути лише розбещеною, обожнюваною, крученою молодою жінкою, яка за розмаїтим своїм неробством забуває про все — про державу, чоловіка, двір, добу і світ, а часом, — мабуть, це найщасливіші хвилини, — навіть про себе.

Тріанон нарешті дав роботу цій бездіяльній душі, став іграшкою, котрою вона бавилась повсякчас. Як замовляла наряд за нарядом у кравчині, все новіші прикраси — у двірського ювеліра, так і для оздоблення свого царства Марія Антуанетта все щось вигадує; тепер укупі з кравчинею, ювеліром, балетмейстером, учителем музики й танцмейстером її довге, страшенно довге дозвілля заповнюють архітектор, садівник, художник, декоратор — усі новітні міністри її крихітного королівства, — й заразом найдужче випорожнюють державну скарбницю. Найбільшого клопоту завдає Марії Антуанетті садок, адже зрозуміло, що він нічим не має скидатися на славнозвісний Версальський сад, а має бути найсучаснішим, наймоднішим, найвигадливішим і найкокетнішим із тих, що будь-коли існували в світі, достеменним садком рококо. Цим своїм прагненням Марія Антуанетта свідомо чи несвідомо відбиває зміну вподобань усієї доби. Бо людності вже набрид садковий генерал Лeнотр, який своїми зміряними лінійкою моріжками, мов бритвою, підрізаними живоплотами, обрахованими на креслярському столі візерунками хвальковито прагнув показати, що король-сонце Людовік зміг убгати в бажані форми не тільки державу, дворянство, стани й цілий народ, а й створені Богом краєвиди. Вже надивились тієї зеленої геометрії, вто­милися від такого «розпинання природи», — як і для всієї тогочасної культурної немочі, так і тут непричетний до «суспільства» Жан Жак Руссо знайшов полегшувальне слово, вимагаючи в «Новій Елоїзі» «природного парку».

Безперечно, Марія Антуанетта й не читала «Нової Елоїзи», Жана Жака Руссо вона принаймні могла ще знати як композитора невеличкої пасторалі «Сільський чаклун». Та погляди Руссо тоді витали в повітрі. В маркізів і герцогів сльози наверталися на очі, коли їм розповідали про цього шляхетного оборонця невинності (хоч той у приватному житті був homo perversissimus[56]). Вони були вдячні йому, бо на додачу до всіх численних збудливих засобів він, на щастя, винайшов іще одну принадку: гру в наївність, у збочену невинність, вигадав маскарад природності. Й певне, Марії Антуанетті тепер заманулося «природного» садка, лагідних краєвидів — та ще й найприроднішого з усіх новомодних природних садків. Отож вона скликала найкращих, найвитонченіших митців своєї доби, аби вони в щонайштучніший спосіб вимудрували їй найприродніший садок.

Бо — така тогочасна мода! — в цьому «англо-китайському садку» малося показати не просто природу, а всю природу, в мікрокосмосі з двох квадратних кілометрів — увесь світ, малий, ніби іграшка. На цій латці землі мали зібрати все — французькі, індійські, африканські дерева, голландські тюльпани, південні магнолії, струмочки і ставки, гори й печери, романтичну руїну й селянську хату, грецький храм та орієнтальні краєвиди, голландський вітряк — північ і південь, захід і схід, найприродніше і найдивовижніше, все штучне і водночас якомога правдивіше; спершу на цій п’яді землі архітектор навіть хотів спорудити вулкан, який вивергав би полум’я, й китайську пагоду, та, на щастя, кошторис видався завеликим. Гнані королевиним нетерпінням, сотні людей почали роботу за планами будівничих і малярів, похапцем, немовби чарами, створюючи зумисне невимушений, ніби цілком природний і якнаймальовничіший ландшафт. Миттю простелився поміж лук тихий і мрійний жебонливий струмок, неодмінний складник будь-якої справдешньої пастушої ідилії; щоправда, воду для нього гнали за дві тисячі футів з Марлі — і в довгеньких трубах разом із водою текло й чимало грошви, та ось головне: його мила для ока течія мовби сама прорізала звивисте річище. З лагідним плюскотом ручай уливається у викопаний ставок із насипаним островом, вода прегарно спадає з уступа під граційним місточком, на плесі гордовито ковзають білі осяйні лебеді. Мов з анакреонтичних віршів, випинається скеля зі штучним мохом, уміло захованим гротом кохання й романтичним бельведером; і здогадатись не можна, що такий зворушливо простий ландшафт перед цим барвисто малювавсь на численних аркушах, що все вкупі двадцять разів відтворювалось у гіпсових моделях, де ставок і ручай позначались уламками дзеркала, а луки й дерева, мов у різд­вяній виставі, зім’ятим, пофарбованим мохом. Але й цього замало! В королеви щороку нова забаганка, все більш вишукані й природні додатки мають оздобити її царство, вона й чекати не хоче, коли будуть сплачені старі рахунки, тепер є в неї власна забавка й вона прагне бавитися далі. Ніби знічев’я, а все ж наперед докладно обчислені її романтичними архітекторами, в садку, щоб він набув іще природнішого вигляду, там і сям зводяться різні коштовні оздоби. На пагорбі зіп’явся невеличкий храм, присвячений тогочасній богині, храм кохання, в його відкритій античній ротонді видніє одна з кращих скульптур Бушардона — Амур, що з Гераклової довбні вирізає свого несхибного лука. А печера, грот кохання, так хитро вирубана в скелі, що, хто б не йшов, ніжні закоханці вчасно його помітять, і ніхто їх не заскочить серед пестощів. Через гай протоптали звивисті стежки, на луках посадили небачені квіти, невдовзі крізь зелену запону засяяв невеликий сліпучо-білий восьмикутник — музичний павільйон, — й усе це одне з одним, одне в одному поєднувалось із таким смаком, що в цій чарівності вже й справді не відчувалося ніякої штучності.

Але мода вимагає ще більшої правдивості. Щоб уже зовсім оприроднити природу й найвишуканіше розцяцькувати лаштунки під життя, для створення цілковитої омани в цю найдорожчу пастораль усіх часів увели справдешніх статистів: селян і селянок, справжніх доярок і корів, телят, свиней, овець і кроликів, правдивого косаря, женця, чабана, мисливця, пралю й сировара, щоб ті косили й прали, доїли й угноювали, щоб жваво і невпинно крутились усі маріонетки. Знову ще глибше засягнули до скарбниці і з наказу Марії Антуанетти для пустотливої дитини біля Тріанону витягли з коробки цілий ляльковий театр у натуральну величину — стайні, клуні й комори, голубники й курники —