Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Нема тут самотності, не побудеш і сам на сам, нема ні спокою, ні спочинку, король у центрі величезних дзиґарів, що безжально вимірюють час, перетворюючи від наро­дження до смерті, від уставання до лягання кожнісінький прояв життя, навіть саму любов на державний акт. Володар, якому належало все, тут належав не собі, а всім. А Марія Антуанетта ненавидить будь-який нагляд, отож, тільки-но ставши королевою, вимагає від свого незмінно поступливого чоловіка тихого закутня, де б вона не мусила бути королевою. І наполовину слабкий, наполовину галантний Людовік XVI на додачу до великої французької держави дає їй, мов весільний дарунок від нареченого, літній замочок Тріанон — друге крихітне королівство, де владарює лише вона.

Подарований чоловіком Тріанон, власне, аж ніяк не був якимось значним дарунком, а лиш іграшкою, що понад десять років була чаром і кайданами її неробства. Будівничий цього маленького замочка ніколи й на мислі не мав, що в ньому колись житиме королівська родина, і зробив його як maison de plaisir[50], buen retiro[51], такий собі заїзд, — і саме як затишним любовним кубельцем ним частенько послугувався Людовік XV із Дюбаррі або іншими принагідними дамами. Для інтимних вечерь кмітливий механік змайстрував підйомного стола, і той, уже накритий десь у підземній кухні, щонайскромніше з’являвсь у їдальні, і ніякий слуга не міг бачити, що ж коїлося за столом, — за таку турботу про любовний затишок вигадливий Лепорелло отримав осібну винагороду в дванадцять тисяч ліврів на додачу до тих сімсот тридцяти шести тисяч, які витяг будиночок розваг із державної скарбниці. Потрапивши в руки Марії Антуанетти, відлюдний замочок у Версаль­ському парку ще пашів від ніжних обіймів. Тепер є в неї забавка, ще й, мабуть, найчарівніша, змислена французькою кебетою; будівля має лагідні обриси, довершені пропорції — правдива шкатулка для молодої елеґантної королеви. Збудований у простому, трохи схожому на античний, стилі, сяйливо біліючи в яскравій садковій зелені, стоячи осторонь від усього і проте недалеко від Версалю, цей замок, що личив би не королеві, а фаворитці, не більший за звичайне родинне житло сьогодення і навряд чи вигідніший або розкішніший: усього сім чи вісім кімнат — передпокій, їдальня, малий і великий салони, спальня, ванна, крихітна бібліотека (lucus a non lucendo[52], бо всі одностайно свідчать, що за ціле життя Марія Антуанетта й книжки не розкрила, хіба що нашвидку прогорнула кілька романів). У тому малому замочку королева за всі роки майже не змінила обстави, з нехибним смаком не внесла в ці призначені для ніжного затишку покої ніякої розкоші та грубої й дорогої пишноти, а навпаки, обставила у вишуканім, осяйнім і стриманім новітнім стилі, названому стилем Людовіка XVI так само несправедливо, як Америка за іменем Амеріго Веспуччі. Її ім’ям, ім’ям ніжної, граційної й елеґантної жінки, стилем Марії Антуанетти слід би назвати його, адже ці витончені чарівні форми аж ніяк не нагадують огрядного, дебелого чоловіка, Людовіка XVI, і його грубі вподобання, а подібні до легких і принадних обрисів жінки, портрет якої ще й досі оздоблює там кімнату; чисто всі речі — від ліжка до пуделка для пудри, від клавесина до віяльця із слонової кості, від канапи до мініатюри — зроблені з вишуканих матеріалів і мають якнайвигідніші форми, на позір ламкі, однак міцні, поєднуючи в собі античні лінії і французьку чарівність, — цей, ще й сьогодні принадний стиль, як ні­який попередній, свідчить про переможне владарювання у Франції дами, жінки, обдарованої витонченим смаком; на зміну врочистій помпезності Людовіка XV і Людовіка XIV прийшли гармонія та інтимність, і через це замість лунких і пишних зал для прийнять осередком дому стали салони, де можна мило розважатись і теревенити; зимний мармур заступили різьблені й золочені дерев’яні панелі, а гнітючий оксамит і важку парчу — ласкавий шовковий полиск. М’яко запанували легкі й лагідні барви — ніжнокремова, персикова, весняна блакить, — це мистецтво живилося жінками й весною, галантними святами й безтурботним марнуванням часу, — не спиналась у ньому ніяка велич, не виявлялась театральна показність, панувала тільки стишеність і приглушеність, не було й сліду могутності королеви, але все навколишнє мало делікатно відбивати чарівність молодої жінки. Лиш у цих коштовних і кокетливих рамках набули своєї справжньої вартості гарненькі статуетки Клодіона, полотна Ватто й Патера, срібна музика Боккеріні й усі інші вишукані витвори вісімнадцятого сторіччя; це грайливе незрівнянне мистецтво безжурного блаженства саме напередодні найбільшої жури ніколи не було таким виправданим і доречним. Тріанон назавжди залишився найвитонченішою, найделікатнішою і все ж неб’ючкою вазою для цього дбайливо виплеканого квіту: культура рафінованих сластолюбців утілилась досконалим мистецтвом в однісінькому домі, в єдиній постаті. Зеніт і надир доби рококо, воднораз її розквіт і занепад ще й сьогодні можна найкраще відчитати на невеличких дзиґарях на мармуровій полиці каміну в покоях Марії Антуанетти.

Тріанон — крихітний і ляльковий світ; символічно, що з його вікон не видно ніякого життя — ні людської оселі, ні Парижа, ні країни. За десять хвилин можна обійти всі його нечисленні сажені, а проте для Марії Антуанетти цей крихітний світ живіший і важливіший, ніж ціла Франція й двадцять мільйонів підданих. Бо тут вона почуває себе вільною від усяких обов’язків — від церемоній, етикету, мабуть, і звичайності. Аби всі затямили, що на цьому клапті землі владарює лише вона й ніхто інший, Марія Антуанетта на досаду дворові, який суворо дотримувався салічних законів, видає всі накази не від імені свого чоловіка, а від себе самої, «de par la reine»[53]; служники вдягнені не в біло-червоно-блакитні лівреї короля, а срібно-червоні — її. Навіть її власний чоловік приходить сюди тільки гостем, зрештою, делікатним і тихим, бо ніколи не з’явиться непроханий чи в непризначений час, а невідступно визнає за дружиною право господині. Але простосердий чоловік навідується радо — таж тут йому ліпше, ніж у великім замку: «par ordre de la reine»[54] нема тут ніякого примусу й чванькуватості, тут не виступають перед двором, а без капелюхів у вільному легкому вбранні сидять на моріжку; ієрархічні щаблі, будь-яка скутість, а часом навіть і гідність щезають у веселім гомоні. Тут королева почуває себе гаразд, а невдовзі вона настільки звикла до такого привільного життя, що їй завжди тяжко повертатись увечері до Версалю. Скуштувавши цієї свободи у природнім затишку, вона дедалі більше цурається двору, їй усе осоружніший обов’язок виставлятися, ймовірно, й подружній — так само; чимраз частіше вона на цілісінький день вибирається до свого втішного кубелечка, найрадніше вона й перебралась