Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

порожнечу показності, та, повір мені, коли знехтувати нею, то постане ще більший і триваліший клопіт, ніж оті невеличкі незручності, — та ще й у такого ворушливого народу, як твій». Та коли вже Марія Антуанетта не хоче розуміти, нема жодного способу щось утовкмачити їй. Чого здіймати галас, коли від неї до Версалю півгодини їзди! А насправді ці дві чи три милі відгородили її від двору й народу на все життя. Якби Марія Антуанетта зосталась у Версалі серед французького дворянства й традиційних звичаїв, то в мить небезпеки з нею були б і принци, і герцоги, ціле шляхетське військо. З другого боку, якби вона, йдучи за прикладом брата Йосифа, демократично наблизилась до народу, то сотні тисяч парижан, мільйони французів божествили б її. Але Марія Антуанетта — абсолютна індивідуалістка — не дбала про симпатії дворянства чи народу, а думала тільки про себе, — й через одну улюблену примху — Тріанон — її однаково знелюбили перший, другий і третій стани; надто довго живучи самотою в щасті, вона зосталася сама в нещасті, сплативши за дитячу забавку життям і короною.

Нове товариство

Щойно Марія Антуанетта перебралась до свого власного дому, як уже на всі боки почав мести новий віник. Мерщій геть усіх стариганів, адже старі люди нудні й негарні. Вони не можуть танцювати, не вміють розважатись, знай торочать завжди про розважність та обережність, а палкій і рухливій жінці, ще як вона була дофіною, вже остогидла ненастанна стриманість і перестороги. Тож геть сувору виховательку «пані Етикет», графиню де Ноай: королеву виховувати не треба, вона робить усе, що хоче! Хай знає належну відстань той накинутий матір’ю сповідник і дорадник, абат Вермон, геть, геть усіх, котрі змушують її до душевних зусиль! Хай прийде сама тільки молодь, веселе покоління, що не псує гру й утіху дурнуватою поважністю! На рід, шляхетність і доброчесність тих, з ким тішаться, зважають мало, їм не конечне бути надто розумними чи освіченими, адже освічені люди — занудливі, а розумні — злостиві, досить мати іскряну дотепність, уміти розповідати пікантні анекдоти й показувати на святах добрі манери. Вміти розважатися, розважатись абияк і абичим — ось перша і єдина вимога Марії Антуанетти до свого найближчого почту. Отже, вона зійшлась «avec tout ce qui est de plus mauvais à Paris et de plus jeune»[61], як зітхала Марія Терезія, «soi-disante société»[62], як нарікав її брат Йосиф II, — на позір недбалою, але вкрай себелюбною зграєю, котра за мізерну службу maître de plaisir [63] королеви отримує величезні прибутки й під час галантної гри до кишені блазенського костюма потай засуває найщедріші пенсії.

Лиш один набридливий добродій часом трохи заважає веселому товариству. Та спекатись його — то великий клопіт, адже — про це вже майже й забули — він чоловік цієї грайливої жінки, а до того ж володар Франції. Щиро люблячи свою чарівну дружину, Людовік Поблажливий часом, діставши наперед дозвіл, прибуває до Тріанона, придивляється, як тішиться молодь, іноді несміливо намагається дорікнути, коли тих уже надто пориває за межі доброзвичайності або ж до неба зростають видатки, — але тоді всміхається королева, і та посмішка влагоджує все. Але й ці веселі нібито гості й собі відчувають певну по­блажливу симпатію до короля, котрий незмінно лагідно й слухняно каліграфічно виводить «Луї» під декретами, якими королева надає їм найвищі посади. Добряга на­бридає недовго, побуде годинку чи дві, потім, ніби збентежившись, забирається до Версалю, до своїх книжок або слюсарні. Одного разу, коли він надто довго стовбичив, а королеві з її веселим товариством уже не терпілося в Париж, вона потай перевела дзиґарі на годину вперед і, не помітивши обману, покірний, мов ягня, король замість одинадцятої пішов спати о десятій, а весь елеґантний набрід рвав собі боки від реготу.

Певне, від таких жартів гідності в короля нітрохи не більшало. Але що робити в Тріаноні цьому тупому й не­зграбному чоловікові? Він не вміє розповісти сороміцького анекдота, не тямить посміятися. Нерішуче й боязко, мов у нього живіт болить, позіхаючи й засинаючи, сидить він у гомінкому товаристві, тоді як решта по-справжньому розгуляється аж опівночі. Він не ходить на маскаради, не грає в карти, не залицяється до жінок — ні, цей добрий і нудний чоловік тут ні до чого не придатний, у тріанон­ському товаристві, в царстві рококо, на аркадських луках легкодумства й розбещеності йому нема місця.

Отож короля взагалі не вважають спільником у новому товаристві. Його брат граф Прованський, ховаючи честолюбство під удаваною байдужістю, також уважає за розумніше не ганьбити себе спілкуванням із тими юними дурисвітами. Оскільки королеву в її розвагах усе ж мусить супроводити якийсь родич, то найменший брат Людовіка XVI граф д’Артуа переймає на себе роль святого заступника. Легковажний, розбещений, зухвалий, але меткий і спритний, він має той самий страх, що й Марія Антуанетта: боїться знудитись або братися до чогось поважного. Гультяй, бахур, утішний дженджик, не поривний, а шумливий, більш зухвалий, ніж мужній хвалько, він тягне свою галасливу ватагу до всякої новини — спорту, моди чи втіхи, — і невдовзі мав більше боргів, ніж король, королева й цілий двір укупі. Але саме такий він досконало пасує Марії Антуанетті. Вона не вельми шанує цього зухвалого вітрогона, ще менше любить його, дарма що про це миттю полинув поговір — він просто прикриває їй спину. Породичавшись у шаленій гонитві за втіхами, вони скоро стають нерозлучною парою.

Граф д’Артуа — визнаний ватажок тієї гвардії, з якою Марія Антуанетта вночі й удень робить наїзди в усі провінції веселого неробства; власне, ця ватага невеличка й виконавці головної ролі ненастанно міняються. Бо поблажлива королева може простити своїм поплічникам усяку провину — борги й зарозумілість, безсоромність і панібратство, любовні походеньки й скандали, — але вмить остигає до них, як тільки вони стають нудні. Певний час заправляв барон Безенваль, п’ятдесятирічний швейцарський дворянин, галасливий і грубий, мов старий вояк; потім віжки припали герцогові Куаньї, «un de plus constamment favorisés et le plus consultés»[64]. Цим двом, a також честолюбному герцогові Гіне й угорському графові Естергазі дісталася незвичайна служба — доглядати хвору на краснуху королеву, що й породило при дворі злостиві суперечки: а яких чотирьох фрейлін обрав би в подібній ситуації Людовік XVI. Ніколи не полишав свого місця граф Водрей, коханець графині Поліньяк, фаворитки Марії Антуанетти; трохи позаду тримався найрозумніший і найкращий із них герцог де Лінь,