Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

єдиний, хто не скористався своїм становищем у Тріаноні для одержання щедрої державної ренти, і єдиний, хто й на старість у своїх спогадах зберіг повагу до королеви. Блудними зірками тих аркадських небес були «гарненький» Дійон і молодий шаленець герцог де Лозен, — надто останній на певний час став просто небезпечним для вимушеної королевиної цноти. З великими труднощами завдяки неймовірним зусиллям посла Мерсі вдалося спровадити того юного дурника, перш ніж він здобув щось більше від простої симпатії. А граф Адемар гарненько співає з арфою і непоганий актор: цього досить, щоб зробити його спершу послом у Брюсселі, а потім у Лондоні. Та решта воліє зоставатись удома й ловити в хитро скаламученій водичці прибуткові придворні посади. Жоден із цих кавалерів, за винятком герцога де Ліня, не мав правдивої духовної величі, ніякого честолюбства, щоб скористатись отриманою з королевиної ласки могуттю для визначних політичних цілей, жоден із маскарадних героїв Тріанону не став справжнім героєм історії. В душі Марія Антуанетта жодного з них насправді й не шанувала. Бага­тьом молода кокетлива жінка виказувала більше товариської довіри, ніж то личило б королеві, та нікому — а це й головне — не віддавалася цілком душею чи тілом. Лиш один серед них — той, хто має стати єдиним і колись назавжди здобути її серце, поки що ховається в пітьмі. Й уся розмаїта метушня тих статистів, мабуть, слугує лише для ліпшого прикриття його існування й близькості.

Ще небезпечнішими, ніж ці ненадійні й щоразу нові кавалери, були подруги королеви — тут незбагненно і згубно втрутились у гру сплутані й могутні почуття. За вдачею Марія Антуанетта цілком звичайна, дуже жіночна й лагідна, сповнена ніжної потреби віддатися — потреби, що в ці перші роки не мала ніякого відгуку в оспалого, тупого й нечутливого чоловіка. Щира по натурі, вона прагне звірити комусь свої душевні переживання, та оскільки, як звичай велить, таким другом не може або поки що не може бути якийсь чоловік, то Марія Антуанетта відразу несамохіть починає шукати подругу.

Цілком природно, що в жіночу дружбу Марії Антуанетти впліталася певна пестливість. Хоча шістнадцяти-, сімнадцяти-, вісімнадцятирічна Марія Антуанетта й одружена чи, радше, нібито одружена, душа її в типовому віці і стані дівчат-інституток. Ще дитям відірвана від матері-виховательки, яку вона щиро любила, потім віддана незграбному й неласкавому чоловікові, вона не мала кому виповісти душу, забувшись у щасливо-безмежній довірі, що притаманне дівчатам, наче пахощі квітці. Всі дитячі дурниці — триматися за руки, ходити попідруч, хихикати в кутку, гасати по кімнатах — всі ці прості прикмети «передодня весни» ще не відшумували в її дитячому тілі. Й у шістнадцять, і в двадцять років Марія Антуанетта ще нікого насправді й не любила — в цих бурхливих витівках виявлялась аж ніяк не сексуальність, а лиш її несміливий провісник — душевний невпокій. Через те й почуття Марії Антуанетти до її перших подруг мали бути вкрай ніжні — і таку нібито непристойну поведінку королеви чемненький двір одразу покарав злостивим поговором. Надто обізнаний і розбещений, він не міг зрозуміти природного — і пішли балачки й плітки про сафічні збочення королеви. «Всі дуже щиро вважають, ніби я надто вже полюбляю жінок і коханців», — цілком певна своєї невинності, ясно й одверто пише Марія Антуанетта до матері; її горда праведність зневажає двір, людську думку і світ. Вона ще не знає тисячоротої могутності обмов, безоглядно віддається несподіваній радості нарешті когось любити й комусь довіряти і видкидає будь-яку обережність, щоб тільки показати подрузі, як палко вона її любить.

Перший вибір був відносно щасливий, фавориткою королеви стала пані де Ламбаль. Давнього і шановного роду, через те й не пожадлива до грошей і влади, ніжна й сентиментальна за вдачею, не дуже й розумна, зате й не інтриганка, нічим не видатна, але й не честолюбна, вона відгукнулася на прихильність королеви правдивою приязню. Славу вона мала добру, не жебрала протекцій для подруг і родини, не втручалась у державні справи й політику, її вплив обмежувався тісним королевиним гуртком. Гральні в неї не було, далі у вир утіх Марію Антуанетту вона не тягла, але тихо й непомітно зберігала їй вірність, їхню дружбу увінчала героїчна смерть. Та раптом якогось вечора, мов задута свічка, згасла вся її сила. 1775 року на одному з двірських балів королева помітила молоду незнайому жінку, котра чарувала зворушливою скромністю, мала ясні, мов у янгола, чисті блакитні очі, тендітну дівочу постать, — запитавши, вона дізналася, що це графиня Жюлі де Поліньяк. Тут уже не було, як до герцогині де Ламбаль, людської симпатії, що помалу доросла до дружби, а спалахнув раптовий, нестримний інтерес, coup de foudre[65], палка закоханість. Марія Антуанетта підступила до незнайомки й запитала, чого та рідко показується при дворі. «Я не вельми заможна, щоб ходити до двору», — щиро відмовила графиня Поліньяк, і ця відвертість зчарувала королеву: яка чиста душа в цієї вабливої жінки, коли вже першим словом вона так зворушливо прямо повіла найгіршу тогочасну ганьбу — нестачу грошей! Хіба ж це не ідеальна й така жадана для неї подруга? Марія Антуанетта миттю забрала графиню Поліньяк до двору, засипавши її такими нечуваними милостями, що всі пойнялися заздрі­стю: відкрито ходить із нею попідруч, дає їй перебратись у Версаль, повсюди водить її за собою, а одного разу, аби бути ближче до обожнюваної подруги, коли та, як породілля, мусила зоставатись у ліжку, потягла цілий двір до Марлі. За кілька місяців збідніла дворянка стала володаркою Марії Антуанетти й цілого двору.

Та, на жаль, цей ніжний невинний янгол не спустився з небес, а походив з украй заборгованої родини, яка запопадливо заходилась оприбутковувати цю несподівану ласку, й незабаром міністр фінансів уже знав якої співати: 400 000 ліврів пішло зразу на оплату боргів, 800 000 ліврів отримала в посаг дочка, а шваґер — капітанський патент; до цього через рік додалися маєток, що давав сімдесят тисяч дукатів ренти, пенсія для батька і герцогський титул та одна з найприбутковіших у Франції посад — поштового міністра — прихильному чоловікові, котрий давно вже поступився коханцеві. Ятрівка Діана де Поліньяк попри лиху свою славу стала фрейліною при дворі, а сама графиня Жюлі — гувернанткою королівських дітей, її батько, вже маючи пенсію, став ще й послом; уся родина купалася в ласці і розкошах, та й ще, немов із рога достатку, вдовольняла всіх своїх приятелів; зрештою, ця одна королевина примха, однісінька родина Поліньяк обходилась державі у півмільйона ліврів на рік. «Ще й