Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

не чувано, — пише обурений посол Мерсі до Відня, — щоб за такий нетривалий час однісінькій людині надавались такі величезні суми». Навіть Ментенон і Помпадур коштували менше, ніж ця фаворитка з опущеними янгольськими очима, ніж ця така скромна, така лагідна Поліньяк.

А кого не затягло в цей вир, той стояв, не розумів і дивувався безмежній податливості королеви, яка вволю давала користатися своїм іменем, становищем і славою тому ні­кчемному й ницому кодлу здобичників. Усі знають, що природним розумом, духовною силою й справедливістю королева незмірно перевершує тих ницих створінь, із якими вона щодня водиться. Та стосунки між характерами завжди визначає не сила, а спритність, не духовна вищість, а твердість волі. Марія Антуанетта недбала, а Поліньяк наполеглива, одна поривна, а друга вперта, королева самотня, а та з цілим своїм поріддям помалу відбиває королеву від решти двору, ніби розважаючи, а насправді все цупкіше тримаючи її. Свою колишню ученицю марно застерігає старий бідолашний проповідник Вермон: «Ви стали надто поблажливі до звичаїв і слави своїх приятелів і подруг, — марно, не­абияк сміливо дорікає: — Щоб доступитись у ваше товари­ство, треба мати лише погані манери, недоброчесні звичаї, погане або зганьблене ім’я», — де ж там змагатися слову із милими й солодкими розмовами попідруч, що вдіє розум супроти щоденних обрахованих викрутнів! Зграя Поліньяк, тішачи і тамуючи королевину нудьгу, здобула чарівного ключа від її серця, і через кілька років Марія Антуанетта вже цілком покірна цьому кодлу холодних рахубників. У салоні Поліньяк вони підтримують одне одного в домаганнях чинів і посад, сприяють в отриманні доходів і пенсій, кожен про око ніби дбає лише за гаразди інших — і так поміж пальці королеви, яка нічого й не бачить, протекли останні золоті струмочки нечисленних пересохлих джерел державної скарбниці, і міністри ніяк не могли їх загатити. «Faites parler la Reine», «Спробуйте прихилити королеву», — стенувши плечима, відповідали вони прохачам, бо всі чини й титули, посади та пенсії у Франції роздає королевина рука, а тією рукою незримо водить жінка з очима, мов фіалки, прекрасна й лагідна Поліньяк.

Все новими й новими втіхами зграя, немов непрохідним муром, оточила Марію Антуанетту. Решта двору це скоро запримітила і знає, що за муром сам рай земний. Там квітнуть посади, течуть пенсії, там жартом і дотепним компліментом підбирають прихильність, яку тут здобувають десятирічним упертим ґаруванням. У тім щасливім потойбіччі панує одвічна весна й безтурботні радощі, і хто проникне на ті Єлісейські Поля королевиної ласки, той допадеться всіх земних багатств. Тож не диво, що змушене стояти по цей бік родовите, заслужене дворянство, не доступившись до Тріанону й не змочивши не менш загребущі руки золотим дощем, що далі, то дужче озлоблюється. «Хіба ж ми гірші за тих злиднів Поліньяків?» — бурчали Орлеани й Рогани, Марсани й Ноай. Навіщо ж тоді цей скромний і чесний молодий король, котрий нарешті не м’яч у руках коханок, і вже не треба жебрати в Помпадур чи Дюбаррі або іншої фаворитки чи полюбовниці те, що їм безперечно й по праву належить? Хіба ж вони справді мусять терпіти таку непоштивість і наругу від недорослої австрійки, що замість давньої родовитої аристократії оточила себе чужинцями й безчесними жінками? Дедалі тісніше гуртуються недопущені, щодня, щороку ростуть їхні лави, і невдовзі з версальських покинутих вікон на безтурботний і недогадливий край королевиних утіх світила стоока ненависть.

Брат провідує сестру

1776-го протягом карнавального 1777 року запаморо­чення втіхами в Марії Антуанетти сягнуло найвищої точки на круто здибленій лінії. Гуляща королева не пропускає жодних перегонів, жодного балу в Опері, будь-яку гулянку; аж удосвіта дістається вона додому, й далі уникаючи шлюбного ложа. До четвертої ранку висиджує за гральним столом, її програші та борги збудили вже відкрите невдоволення. В розпачі Мерсі посилає до Відня листа за листом: «Її Королівська Величність геть забула про гідність на людях», — і вже навряд чи можна напоумити її, бо «розмаїті втіхи змінюють одна одну з такою швидкістю, що лише з неабиякою труднотою можна відшукати мить, щоб сказати їй про поважне». Версаль ще ніколи не був такий занедбаний, як цієї зими; за останній місяць королевині справи чи, радше, втіхи не змінились і не поменшились. Молода жінка немов знавісніла, її невгомонність і збудження ніколи не були такі несамовиті, як цього вирішального року.

А тут уперше виступила ще й нова небезпека. 1777 року Марія Антуанетта вже не безневинне п’ятнадцятирічне дівча, яким вона прибула до Франції, а розквітла щедрою красою, мабуть, уже зваблива і зваблена двадцятидвохрічна жінка, — адже зоставатися незворушно холодною в еротичній, надміру чуттєвій атмосфері версальського двору було б просто неприродно. Її перевесниці — всі родички й подруги — давно вже мали дітей, в кожної був справжній чоловік або принаймні коханець, лиш одна вона через неспроможність свого нещасного чоловіка була самотня, лише вона, найвродливіша з усіх, найбільш пожадлива й жадана, ніж будь-хто навколо, ще нікому не віддала своїх почуттів. Даремно звертає вона на подруг свою нездоланну ніжність і невпинними товариськими розвагами намагається заповнити внутрішню порожнечу — тут уже не зарадиш, як у кожної нормальної і здорової жінки, її природа помалу стверджує власне право. Спілкуючись із кавалерами, Марія Антуанетта дедалі більше втрачає початкову безжурну певність. Звичайно, вона ще сахається найзгубнішого. Але не припиняє гратися з вогнем і вже невладна над собою: її зраджує кров, вона блідне й шаріється, починає тремтіти поблизу цих несвідомо жаданих юних чоловіків, бентежиться, плаче й вимагає щоразу нових і нових галант­них компліментів від своїх кавалерів; цілком правдива та незвичайна сцена в мемуарах Лозена, коли щойно розгнівана королева зненацька рвучко пригорнулась до нього і, злякавшись себе самої, засоромлено втікає, — бо й повідомлення шведського посла про її відверту пасію до молодого графа Ферсена відбиває той самий збуджений стан. Помилитись не можна: вимучена, незаймана і зневажена своїм дурнуватим чоловіком двадцятидвохрічна жінка вже ледве володіє собою. Хоча Марія Антуанетта й борониться, а може, саме через це, її нерви вже не витримують незримого напруження. Ніби щоб доповнити клінічну картину, посол Мерсі й справді повідомляє про раптові спалахи «affectations nerveuses»[66], так звані «vapeurs»[67]. Марію Антуанетту поки ще рятує обережний страх її ж кавалерів перед справдешнім замахом на подружню честь — обидва, Лозен і Ферсен, поквапно тікають із двору, тільки-но помітивши надто вже відвертий інтерес королеви до себе; та немає сумніву, якби хтось із молодих фаворитів, піддавшись на її