Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Добре, що ви повернулися, — проказав Тео.

Консул повернувся, щоби представити своїх супутників, і несподівано завмер.

— Господи, — ніби вибачався він, — ти ж тепер консул. Вибач, Тео. Я геть про це не подумав.

Тео Лейн усміхнувся і поправив окуляри на носі:

— Нічого страшного. Взагалі-то, я вже не консул. Останні кілька місяців я офіційно виконую обов’язки генерал-губернатора. Рада самоуправління нарешті відправила запит (і вже одержала на нього позитивну відповідь) про надання формального статусу колонії. Так що ласкаво просимо у найновіший світ Гегемонії.

Консул подивився на свого колишнього протеже і ще раз пригорнув його:

— Мої вітання, Ваша честь!

Тео вишкірився і зиркнув на небо.

— Незабаром литиме як із відра. Сідайте, мабуть, до мене в екраноліт. Я вас доправлю у Кітс.

Новий генерал-губернатор посміхнувся до юного десантника:

— Лейтенанте?

— Слухаю, Ваша честь? — виструнчився і гаркнув у відповідь офіцер.

— Ви не могли би наказати своїм людям допомогти перенести багаж цих людей, якщо ваша ласка? А то нам усім геть не хочеться мокнути під дощем.

Екраноліт летів понад шосе у південному напрямку, неухильно тримаючись на висоті шістдесят метрів. Консул зайняв переднє місце пасажира, позаду решта його товаришів розвалилася в плинопінних кріслах із відкидними спинками. Мартін Силен та отець Гойт, здавалося, спали, а немовля Вайнтрауба припинило плач, віддавши перевагу гумовій пляшечці із синтетичним грудним молоком.

— Тепер усе не так, — промовив Консул, притулившись щокою до забризканого дощем ліхтаря екранольота.

Тисячі халуп та халабуд розпорошилися по узгір’ях та байраках уздовж трикілометрової траси до передмістя. Під мокрими брезентовими тентами займалися вогники багать, і Консул спостерігав, як забрьохані болотом постаті ходять між забрьоханою парусиною наметів. Обабіч старої автостради на космопорт виріс чималий паркан, та й сама дорога стала ширшою і якіснішою. В обох напрямках обома її смугами мляво сунули вантажівки та судна на повітряних подушках. Транспорт переважно весь був військовим, про що говорила його зелена фарба або неактивний камуфляжний полімер. А вогні Кітса, що вже мерехтіли попереду, здавалося, примножилися і зайняли нові ділянки над річкою та у горах.

— Три мільйони, — підказав Тео, ніби зазирнув у думки колишнього начальника. — Щонайменше, три мільйони. І з кожним днем їх усе більше.

Консул витріщився у відповідь:

— Коли я відлітав, то на всій планеті було заледве чотири з половиною мільйони людей.

— Вони нікуди не ділися, — розтлумачив новий генерал-губернатор. — Просто всі тепер ломляться у Кітс, щоби сісти на корабель і світ за очі податися звідси. Дехто чекає, поки збудують телепорт, але більшість не вірить, що військові встигнуть. Усі бояться.

— Вигнанців?

— Їх також, — кивнув Тео. — Але в основному, Ктиря.

Консул відвернувся від холодного скла.

— То він тепер заходить на південь від хребта Вуздечки?

— Він повсюди, — невесело розсміявся Тео. — Або вони. Більшість переконана, що їх десятки і сотні. Смерті з вини Ктиря фіксують на всіх трьох континентах. Повсюди, за винятком Кітса, деяких частин узбережжя Гриви та пари великих міст, як-от Ендіміон.

— Багато випадків? — Насправді, знати Консулові не хотілося.

— Мінімум двадцять тисяч загиблих та зниклих безвісти, — відказав Тео. — Багато травмованих, але ж це не Ктир, правда? — пролунав сухий смішок. — Ктир не просто травмує людей, еге ж? Це люди випадково стріляють одне в одного, падають зі сходів, кидаються в паніці у відчинені вікна, гинуть під час тисняви. Це сучий хаос.

За одинадцять років роботи пліч-о-пліч Консул жодного разу не чув, щоб із вуст Тео Лейна зірвалася хоч яка лайка.

— Збройні сили помагають? — поцікавився він. — Це вони відлякують Ктиря від великих міст?

— Збройні сили і пальцем за цей час не поворухнули, — похитав головою Тео. — Хіба що тримають натовп під контролем. Десантура багато з себе корчить. Нібито взяли під повний контроль роботу космопорту і гавань у Порт-Р., а позмагатися із Ктирем навіть не намагалися. Вони чекають на бої з Вигнанцями.

— Самооборона? — питав далі Консул, хоча знав, що слабенько підготовані ополченці майже ні на що б не згодилися.

— Утрати в живій силі самооборони складають вісім тисяч, як мінімум. Генерал Брекстон водив свою «Третю ударну» вгору по Річковій дорозі, аби «дати гідну відсіч і завдати поразку Ктиреві прямо в його лігві». Більше ми про них нічого не чули.

— Це такий жарт? — не повірив другові Консул, але погляд в очах співбесідника був промовистим: не жарт. — Тео, — почав він свіжу думку, — звідки ж у тебе взявся час зустріти нас у космопорту?

— Нізвідки, — відповів генерал-губернатор і глянув назад. Решта спали або виснажено розглядали пейзажі за вікном. — Нам потрібно поговорити. Я хочу вас розрадити від подорожі.

Консул замотав головою, але Тео міцно схопив його за руку.

— Чорт, та послухайте ж мене. Я знаю, наскільки складно вам було сюди повертатися після… після всього, що сталося, але трясця, не можна так усе взяти і покинути без жодної на те причини. Киньте цю кляту прощу. Лишайтеся в Кітсі.

— Я не можу… — почав був Консул.

— Та послухайте ж мене, — вимагав Тео. — Причина номер один: ви найкращий дипломат і кризовий менеджер, якого я знаю. Нам потрібні ваші вміння.

— Це не має…

— Помовчте хоч хвилинку! Причина номер два: ви з іншими і за дві сотні ке-ме не підійдете до Гробниць часу. Минули вже старі ваші часи, коли бісові самогубці могли дістатися туди і ще якийсь тиждень там потинятися, можливо, навіть передумати і вернутися назад. Ктир розходився не на жарт. Він як пошесть.

— Я розумію, але…

— Причина номер три: ви потрібні мені. Я благав Центр Тау Кита відправити мені когось на допомогу, і коли дізнався, що це будете ви, то… дідько, та я тільки завдяки цьому і протримався тут два роки.

Консул, не розуміючи, похитав головою.

Тео повернув до центру міста. Апарат завис, а Тео відірвав погляд від приладів і поглянув прямо в очі Консула:

— Я хочу, щоб ви перебрали на себе посаду генерал-губернатора. Сенат не втручатиметься. Ну, може, Ґледстон буде проти, але поки вона дізнається, то буде вже пізно.

Консул почувався, наче йому загилили в сонячне сплетіння. Він дивився кудись удалечінь, у лабіринти вузьких вуличок та похилених будинків — це був Джектаун, Старе Місто. Коли він урешті підібрав слова, то проказав:

— Не можу, Тео.

— Слухайте, якщо ви…

— Ні. Я справді не можу. Я нічим би насправді не зарадив, якби прийняв твою пропозицію. Але насправді, все значно простіше: я не можу. Я мушу продовжувати цю прощу.

Тео поправив окуляри і глянув поперед себе.

— Послухай, Тео. Ти — найздібніший і найкомпетентніший спеціаліст у закордонних справах,