Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

шепіт дощу і спорадичні скрипи та потріскування охолоджуваного корпусу зорельота.

У двадцятьох метрах над стіною довкруг шахти з’явився телескопічний балкон, що витягнувся із носової частини корабля. На нього вийшли п’ять постатей.

— Дякую, пане, що підкинули, — проказав Консулові полковник Кассад.

Консул кивнув і сперся на перила, вдихаючи свіже повітря на повні груди. На його плечах та бровах лягло намисто з дощинок.

Сол Вайнтрауб дістав немовля з крісла-переноски. Якісь зміни атмосферного тиску, температури, запахів або рух, шум чи все нараз толокою розбудило її, і мала зайшлася плачем. Вайнтрауб підкинув її у руках, затуркотів до неї, але плач тільки посилився.

— Доречний коментар стосовно нашого прибуття, — відмітив Мартін Силен. Поет убрався в довгий пурпуровий плащ і червоний берет, заломлений до правого плеча. Дідуган відсьорбнув із винного келиха, який приніс із вітальні. — Катзна-що і збоку бантик, як же тут усе помінялося!

Консул, який не був на Гіперіоні всього вісім років, не міг не погодитися. Коли він жив у Кітсі, місто від космопорту відділяло добрячих дев’ять кілометрів. Зараз же по всьому периметру злітне поле оточили халабуди, намети і неасфальтовані вулички. За його пам’яті до крихітного космопорту залітав хіба що єдиний корабель на тиждень, а зараз тільки в його полі зору перебувало більше двадцяти космічних апаратів. Невеличку адмінбудівлю та митницю змінила величезна корпусна споруда, а ген далі на заході, де зараз похапцем розширювали летовище, з’явилися дюжина нових пускових шахт і розмітка для посадки спускових катерів. Увесь його обшир тепер захаращували десятки вкритих камуфляжними сітками модулів, які, на переконання Консула, могли слугувати абсолютно будь-чим: від диспетчерських станцій і до казарм. У далекому краю апарелі злітно-посадкової смуги один із таких боксів вищирився в небо цілим лісом екзотичних антен.

— Прогрес, — буркнув дипломат.

— Війна, — поправив його полковник.

— Та це ж люди, — махнула рукою в напрямку головних південних воріт Ламія, туди, де одноманітний прибій бляклих бурих кольорів мовчазною хвилею бився об зовнішню загорожу та фіолетове поле-стримувач.

— Боже мій, — ахнув Консул, — ви маєте рацію.

Кассад дістав бінокль, і вони всі разом, по черзі роздивлялися тисячі постатей, які торгали дротяний паркан і тиснули на поле, що їх відштовхувало.

— Хто це? — і далі питала Ламія. — Чого їм треба? — Навіть із відстані півкілометра бездумна воля натовпу бентежила. У межах периметру виднілися чорні обриси вартових із числа Десантного корпусу Збройних сил. Консулові спало на думку, що клапоть сирої землі між дротяною огорожею, полем-стримувачем і десантниками майже напевно говорив про міни, зону враження смертепроменями або все одним гамузом.

— Вирватися хочуть, — пояснив Кассад.

Але ще до того, як відгукнувся полковник, Консул уже зрозумів, що міські кишла навколо космопорту та юрба біля його воріт неминучі. Населення Гіперіона готове його покинути. Певно, щораз як на полі сідав новий корабель, до воріт космодрому підступав цей мовчазний людський вал.

— Ну, я знаю принаймні одного, хто лишиться, — відгукнувся захмелілий Мартін Силен і тицьнув рукою в напрямку низьких гір за рікою на півдні. — Сумний Слізливий Самодержець Вільям, упокой Господи його грішну душу. — Крізь мряку і все густіше надвечір’я скульптурний лик Сумного Короля Біллі ледве проглядав. — Я знавав його, Гораціо[52]. Мастак на невгавні жарти. І жодного смішного. Кізяк непутящий. Так, Гораціо.

Сол Вайнтрауб відійшов під прикриття корабельного відсіку, аби врятувати немовля віді мжички, а бесіду — від її плачу. Він тицьнув пальцем:

— Хтось їде.

Вологою бетонкою до них наближався автомобіль у пасивному полімерному камуфляжі та військова «емтешка» з додатковими повітронагнітачами, які дозволяли їй триматися на льоту у слабкому магнітному полі Гіперіона.

Мартін Силен не міг одвести погляду від невблаганного лику Сумного Короля Біллі і ледве чутно собі під носа бурмотів:

В безодній сутіні печальної долини

Увесь в собі, нечулий до світанку,

І полудня палючого, і з’яви

На небі зірки першої, Сатурн сивоголовий

Сидів безтрепетний, мов камінь

Чи тиша надовкіл його печери.

Над головою в нього висла пуща,

Мов оболоки…[53]

Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:

— Ми вже на місці?

— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.

Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він просканував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая:

— Полковнику Кассад?

— У відставці, — підтвердив той.

— Пробачте, полковнику, — затинаючись через слово, пробелькотів лейтенант, коли дерев’яними пальцями віддавав візи пілігримам назад. — Я навіть не уявляв, що в складі делегації можете бути ви. Тобто… ну, капітан тільки сказав… я маю на увазі… полковнику, мій дядько воював під вашим командуванням на Брешії. Я маю на увазі… пробачте, полковнику. Якщо я чи мої люди можуть якось допомогти…

— Вільно, лейтенанте, — урвав його Кассад. — Ми можемо розраховувати на який-небудь транспорт до міста?

— Е-е-е… ну, полковнику… — Юний десантник пошкрябав підборіддя і раптом згадав, що він у касці. — Так, полковнику. Але є проблема із натовпом, інколи вони сильно дошкуляють, а кляті «емтешки» ніхріна не тягнуть на цій… пробачте, полковнику. Розумієте, наземний транспорт відведений тільки під транспортні перевезення, а перші екранольоти вирушатимуть із бази не раніше двадцять другої нуль-нуль. Але я з радістю поставлю вашу делегацію у список на…

— Одну хвилинку, — втрутився Консул. За десять метрів від товариства приземлився побитий часом пасажирський екраноліт із золотим геодезичним куполом Гегемонії на захисному бортику. Із апарата вискочив високий худий чоловік.

— Тео! — гукнув його Консул. Обоє рушили назустріч один одному, почали тиснути руки, але потім просто обійнялися.

— Чорти б тебе забрали, — проказав Консул, — ти в чудовій формі, Тео.

Це була правда. Колишній помічник нагнав років шість за цей час, але досі міг покозиряти своїм хлопчачим усміхом, тонкими рисами обличчя і густою рудою чуприною, яка приваблювала всіх незаміжніх жінок (і навіть кількох заміжніх), що працювали у консульстві. Його сором’язливість — яка завжди була слабкою стороною Тео Лейна — зараз виказували цілковито зайві спроби постійно підправляти архаїчні окуляри в роговій оправі — єдину річ, до якої він