Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

зрозумів, що зірвав його. Він видав коротенький смішок, що переріс у схлипування. — Вони… розповіли мені про шлях хреста. Про хрестоформу. Розказали про Сина Полум’я.

Наступного ранку вони повели мене до Сина. Повели… побачити його. — Гойт спробував підвестися, дряпав власні щоки. Очі були широко розплющені, вочевидь, попри весь біль він забув про ультраморфій. — Три кілометри в огнеліс… велика тесла… вісімдесят-сто метрів заввишки щонайменше. Стояла тиха погода, але все одно в повітрі відчувалася електрика… багато електрики. Навкруги попіл.

Бікура не наважувалися… не наважувалися підійти ближче. Впали на коліна, опустивши свої трикляті лисі голови. Та я… наблизився… мусив. Господи… Господи Ісусе, то був він. Дюре. Те, що лишилося від нього.

Він використав драбину… піднявся метри на три-чотири по стовбуру… Збудував собі подобу опори. Для ніг. Обламав громовідводи… які стали більш схожими на бретналі, чи що… нагострив їх. Він, певно, скористався каменем, щоби прибити ноги довшим із них до опори з азбестника і самого дерева.

Ліву руку… він угородив бретналь собі між променевою та ліктьовою кістками, не задів вен… зробив, як ті кляті римляни. Дуже надійний спосіб, якщо скелет тримається купи разом. Іншу руку… праву… долонею вниз… Спершу він забив штир. Обидва кінці ж гострі. А потім… насадив на нього праву руку і якось вигнув. Гачок.

Драбина відпала… давним-давно… але ще лишався азбестник. Не згорів. Я по ньому заліз до нього. Все дотла… одяг, шкіра, верхні шари плоті… але капшук з азбестника на шиї витримав.

Штирі зі сплаву навіть тоді ще проводили струм, коли… я бачив… я відчував… і струм біг по тому, що лишилося від його тіла.

Він і на той момент виглядав, як Поль Дюре. Важливо. Я розповів Монсеньйорові. Без шкіри. Сире попечене м’ясо. Видно нерви і все інше… ніби сірі й жовті корінці. Господи, а запах. Але він виглядав, як Поль Дюре!

І тоді я все зрозумів. Геть усе. Якимсь чином… ще не прочитавши його щоденник. Зрозумів, що він там провисів… о, Господи… сім років. Живий. При смерті. Хрестоформа змушувала його жити знов і знов. Електрика… бігла крізь нього щосекунди… всі ці сім років. Полум’я. Голод. Біль. Смерть. Але всякий раз клята… хрестоформа… мабуть, немовби п’явка смоктала речовини з дерева чи з повітря, що лишилося… відбудовувала, що могла… примушувала його жити, відчувати біль, знову, і знову, і знову.

Але він переміг. Біль був його союзником. Ісусе Христе, не пару годин на дереві, а потім спис і спокій, а сім років!

Але… він переміг. Коли я забрав капшук, хрестоформа з його грудей відпала. Просто… взяла і відпала… з довгими, бісовими корінцями. А потім це… цей труп, як я вважав, цей чоловік підняв голову. Повік немає. Спечені до білого очі. Губ немає. Це подивилося на мене і всміхнулося. Він усміхнувся. І помер… насправді помер… в мене на руках. У десятитисячний раз, але цього разу насправді. Він усміхнувся і помер.

Гойт зупинився, подумки вступивши в діалог зі своїм болем, а потім, періодично зціплюючи зуби, продовжив:

— Бікура забрали мене… назад… у Розколину. Наступного дня прилетів Орланді. Урятував мене. Він… Семфа… я не зміг… він спопелив лазером село, спалив бікура, котрі стояли там, наче тупа отара баранів. Я не… не сперечався з ним. Я сміявся. Господи прости. Орланді розстріляв ту місцину кумулятивними ядерними зарядами, якими вони зазвичай… розчищають джунглі… під фібропластову матрицю.

Гойт подивився Консулу в очі і махнув скорченою рукою.

— Спершу анальгетики допомагали. Але з кожним роком… з кожним днем… ставало все гірше. Навіть у фузі… біль. Я в будь-якому разі мусив би повернутися. Як же він… сім років! Господи, — прохарчав священик, шкребучи руками килим.

Консул рухався швидко. Він ввів під пахву повну ампулу ультраморфію, підхопив Гойта, коли той заточився, і обережно опустив непритомну постать на підлогу. Із затуманеними очима Консул розідрав просяклу потом сорочку, відкидаючи її руб’я з грудей Гойта. Там вона й була, схована під його блідою шкірою і схожа на великого, вогкого, хрестоподібного черва. Консул набрав повітря в груди і перевернув священика. Друга хрестоформа знаходилася там, де він і очікував. Дрібніший, подібний на розп’яття рубець між лопатками. Коли пальці Консула торкнулися запаленої плоті, він поворушився.

Консул рухався хутко та раціонально: спакував речі священика, прибрався в кімнаті й обережно вдягнув непритомного, як ніби вбирав небіжчика зі своєї родини.

Задзвенів комлог Консула.

— Треба рушати, — пролунав голос полковника Кассада.

— Уже йдемо, — відповів Консул. Через комлог він викликав клонів екіпажу, яким наказав забрати багаж, а сам поніс отця Лінара Гойта, чиє тіло, здавалося, геть нічого не важить.

Люк капсули розчинився, і Консул ступив назовні, виринувши з глибокої тіні гілок на голубувато-зелене світло планети, яка заповнювала собою небо. Вигадуючи історію для супутників на ходу, Консул пригальмував на секунду, аби запам’ятати обличчя того чоловіка вві сні. Потім зиркнув угору на Гіперіон і пішов далі. Консул знав, що навіть якби сила тяжіння тут була стандартною земною, то тіло в його руках здавалось би не набагато тяжчим.

Йому довелося пережити смерть своєї дитини, але тепер він знову пригадав відчуття, коли батько несе сонного сина у ліжко.

2

У столиці Гіперіона, місті Кітс, був теплий, дощовий день, і навіть коли з неба припинило лити, паволока хмар усе одно тяжко і повільно сунула над ним, впорскуючи в повітря запахи морської солі. У двадцятьох кілометрах на захід був океан. А вже надвечір під вигоряння сірого дня у сірих сутінках парний акустичний удар[51] струснув будинки й одбився луною від самітної гори-скульптури на півдні. Угорі замрів біло-синій підсвіт. За півхвилини запону хмар продер корабель ебенової барви, що акуратно спустився на хвості термоядерного полум’я, блимаючи навігаційними вогнями червоного й зеленого кольорів на тлі сірого неба.

На одній тисячі метрів у корабля ввімкнулися посадкові маячки, і три когерентні промені світла з космопорту, розташованого на північ від міста, підхопили їхній сигнал і, по-хазяйськи припрошуючи, взяли зореліт у триногий рубіновий замок. На висоті в триста метрів корабель завис і плавно сковзнув убік, наче пивний кухоль по вологій стільниці шинквасу в барі, невагомо вмостившись у вже підготованій до його прийому шахті.

Усередині зореліт потрапив під душ високого тиску, струмені якого обмили все укриття та основу корабля. Здійнялася справжня стіна пари, яка, заплутавшись у завісі мжички, посунула далі бетонними плитами летовища. Коли потоки води вщухли, з усіх звуків навколо лишився тільки