Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

сімдесят, і вони справді виявилися настільки тупими та неговіркими, як про них розповідається в нотатках отця Гойта. Я зміг витягнути з них інформацію, що він і справді помер, намагаючись пройти вогнеліссям. Від нього лишився тільки капшук із азбестника, а в ньому ми знайшли його щоденники та медичні дані. — Гойт обвів очима всіх інших, утупився в стіл і знов заговорив: — Ми переконали їх показати нам, де він загинув… Вони… е-е-е… вони його не поховали. Його рештки мали сліди страшних опіків, вони майже розклалися, але і так було видно, яку силу мали розряди, що знищили хрестоформу… і все його тіло.

Отець Дюре помер справжньою смертю. Ми повернули його рештки на плантацію Пересебо, де поховали згідно з усіма похоронними приписами. — Гойт перевів подих. — Я протестував як міг, але пан-Орланді з допомогою кумулятивного атомного заряду, що використовуються на плантації, знищив село бікура і частково обвалив стіну Розколини. Сумніваюся, що хтось із бікура міг вижити. Наскільки ми могли виснувати, вхід до лабіринту і так званої базиліки завалені тепер оповзнем.

Мене трохи ранило під час тієї експедиції, тому мусив лишатися на плантації кілька місяців, перш ніж вернутися на північний континент і зарезервувати собі місце на Пацем. Про ці щоденники і їхній вміст знаю тільки я, пан-Орланді і монсеньйор Едуар, можливо, ще хтось із його зверхників, кому він вирішив розповісти. Наскільки мені відомо, Церква не робила жодних офіційних заяв у зв’язку із записами отця Поля Дюре.

Отець Гойт весь цей час стояв, а тепер дозволив собі сісти. Краплі поту стікали з його підборіддя, а обличчя мало біло-голубий відтінок і блистіло в світлі Гіперіона.

— І це… все? — поцікавився Мартін Силен.

— Так, — вичавив із себе отець Гойт.

— Пані та панове, — проказав Гет Мастін. — Уже пізно. Пропоную вам іти зібрати свій багаж. Зустрічаємося біля корабля нашого друга Консула в одинадцятій сфері за півгодини або раніше. Я приєднаюся до вас трохи пізніше і прилечу спусковим катером свого корабля.

Більшість групи зібралася менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Тамплієри перекинули сходню прямо із робочого пірса всередині сфери на верхній балкон корабля. Консул провів ними своїх супутників одразу до вітальні, багаж перенесли клони екіпажу, після чого пішли геть.

— Дивовижний старий інструмент, — сказав полковник Кассад, провівши рукою по покришці «стейнвея». — Клавесин?

— Рояль, — усміхнувся Консул. — Виготовлений іще до Гіджри. Всі на місці?

— Всі, крім Гойта, — відгукнулася Ламія, займаючи місце в проекційній ніші.

Зайшов Гет Мастін:

— Військовий корабель Гегемонії дає дозвіл на проліт і посадку в космопорті Кітса, — проказав капітан. Він озирнувся навколо: — Я пошлю когось із екіпажу глянути, чи не треба допомога пан-Гойтові.

— Ні, — заперечив Консул і пояснив нижчим тоном: — Я сам по нього сходжу. Ви мені не підкажете, де його апартаменти?

Сховавши руки у складках накидки, капітан корабля кілька секунд вглядався в Консула:

— Bon voyage, — зрештою промовив він і передав пластину. — Зустрінемося на планеті надвечір перед відбуттям із храму Ктиря в Кітсі.

Консул уклонився.

— Я був радий подорожувати в тіні та під захистом гілля вашого Дерева, Гете Мастіне, — формально подякував храмовнику дипломат. Решті він махнув рукою: — Вмощуйтеся, будь ласка, якнайзручніше — чи тут, у вітальні, чи у бібліотеці на палубу нижче. Корабель задовольнить ваші потреби і дасть відповіді на будь-які питання. Будемо відлітати, щойно ми з отцем Гойтом повернемося на борт.

Житлова капсула священика знаходилася на середині стовбура корабля-дерева, далеко на краю його другорядної гілки. Як і думав Консул, пластина, яку йому вручив Гет Мастін, була ще й відмичкою до сенсорного замка. Після марних хвилин очікування відповіді на дзвінок-оповісник і стуку у вхідний люк Консул скористався відмичкою і ступив до капсули.

Отець Гойт колінкував у середині трав’яного килима і звивався на ньому. Постільна білизна, спорядження, одяг і вміст стандартної аптечки були розкидані по підлозі навколо нього. Він зірвав із себе блузу та священицький комір, але все одно промокрів у сорочці настільки, що тепер вона звисала спітнілими клаптями, роздерта і пошматована в місцях, де чоловік дер тканину нігтями. Гіперіонове світло сочилося крізь стіну капсули, від чого здавалося, що ця химерна і жива сцена відбувається під водою, ну, або, подумалося Консулові, у кафедральному соборі.

Обличчя Лінара Гойта скривилося в агонії, а його руки дряпали груди. М’язи оголених передпліч звивалися, ніби живі істоти, прикриті блідим покровом шкіри.

— Ін’єктор… не спрацював, — хапав ротом повітря Гойт. — Будь ласка.

Консул кивнув, наказав люку замкнутися й опустився на коліна поруч зі священиком. Він вийняв непотрібний ін’єктор із його стиснутого кулака і видобув з апарата змінну ампулу. Ультраморфій. Консул знову кивнув і поліз в аптечку, яку взяв у себе на кораблі, за іншим ін’єктором. П’ять секунд, і він заряджений ультраморфієм.

— Будь ласка, — благав Гойт, якого корчило в спазмах. Консул майже бачив, як по тілу священика котяться хвилі болю.

— Звісно, — відповів він і хрипло перевів подих. — Звісно. Тільки ви мені розкажете кінець вашої оповіді.

Гойт витріщився на нього і потягнувся рукою до ін’єктора.

Тепер уже Консул укрився весь потом, відводячи руку з інструментом подалі.

— Так, за одну мить, — пояснив він, — але спочатку кінець історії. Мені конче потрібно це знати.

— О, Господи, Христе Всемогутній, — хлипав Гойт. — Будь ласка!

— Так, — видихнув Консул. — Щойно ви розкажете мені правду.

Часто дихаючи, отець Гойт звалився на руки дипломата.

— Драна паскуда, — хекав він, а потім зробив кілька глибоких вдихів, затамував дихання, поки не припинив тремтіти, і спробував сісти. Коли він знову поглянув на Консула, в його скажених очах зазоріла примара полегшення. — А тоді… ви зробите… укол?..

— Так, — відповів Консул.

— Гаразд, — кисло і важко прошепотів Гойт. — Правда. Плантація Пересебо, як я розповідав… Ми прилетіли на початку жовтня… лікія… вісім років… після зникнення Дюре. О Господи, як же болить! Алкоголь і ендорфіни вже не помагають. Тільки… чистий ультраморфій…

— Так, — прошепотів Консул. — Усе готове. Щойно ви мені все розповісте.

Священик понурив голову. Краплі поту падали з щік і носа у коротку траву. Консул бачив, як напружилися м’язи чоловіка, ніби він збирався напасти, а потім іще один спазм пройняв його миршаве тіло, і Гойт похилився вперед.

— Екраноліт загинув… не через дерева тесла. Семфа, двоє людей і я… аварійна посадка в районі Розколини, поки… поки Орланді шукав вище за течією. Його екраноліт… мав перечекати грозу.

Бікура прийшли вночі. Вбили… Семфу, пілота, ще одну людину… забув, як його звали. Мене залишили… живим. — Гойт потягнувся до свого розп’яття і