Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

з яким мені доводилося будь-коли працювати. А я вже вісім років, як відійшов від справ. Гадаю…

— Вам, напевно, потрібно до храму Ктиря? — перебив його Тео, стримано кивнувши.

— Так.

Екраноліт зробив коло і приземлився. Консул замислено витріщався в нікуди. Коли піднялися і сховались складні двері апарата, Сол Вайнтрауб проказав:

— Святий Боже…

Товариство вилізло з екранольота на обгорілі та розкидані руїни колишнього храму Ктиря. Приблизно двадцять п’ять місцевих років тому доступ до Гробниць часу було закрито у зв’язку з їхньою надмірною небезпечністю, і тому храм Ктиря перетворився на найпопулярніший туристичний об’єкт Гіперіона. Розкинувшись на три повноцінні квартали, ввігнавшись у небо голкою свого понад стоп’ятдесятиметрового центрального шпиля, центральна культова споруда Церкви Ктиря була водночас і собором, що вселяв побожний страх, і жартом у готичному стилі, з плавними обводами контрфорсів, які підпирали камінь, намертво припаяний до його каркасу з армованого металу, й ешерівською гравюрою[54], багатою на візуальні трюки з перспективою та неймовірними кутами, і Босховим кошмаром, повним тунельних входів, прихованих кімнат, темних садів і заповідних частин. Та більш ніж усім іншим цей храм був частиною минулого Гіперіона.

Усе зникло. Гори почорнілого каміння тільки й натякали на колишню велич споруди. Поплавлені сталеві балки стирчали зі стін, немовби ребра небіжчика-гіганта. Більшість уламків засипали собою ями, підвали та переходи, що знаходилися попід пам’яткою архітектури трьохсотрічної давнини. Консул підійшов упритул до однієї з таких ям і замислився над легендою про те, що глибокі підземелля храму тягнулися аж до одного з лабіринтів планети.

— Схоже, тут пройшлися пекельним батіжком, — Мартін Силен згадав застарілий термін на позначення будь-якої лазерної зброї високих енергій. Схоже, поет раптово протверезів, коли став поруч із Консулом на краю ями. — Я ще пам’ятаю ті часи, коли крім цього храму й окремих районів Старого міста, тут нічого не було. Після тих страшних пригод біля Гробниць Біллі вирішив перенести Джектаун сюди якраз через храм. І от тепер його немає. Господи…

— Ні, — відгукнувся Кассад.

Решта поглянули на нього.

— Це не пекельний батіг, — полковник підвівся з того місця, де навпочіпки вивчав битий камінь, — а кумулятивні плазмові заряди. Причому не один.

— То ви і зараз хочете залишитись тут і продовжувати свою безглузду прощу? — не стримався Тео.

— Ходімо до мене в консульство, — говорив він Консулові, але звертався з цим самим запрошенням до всіх.

Колишній дипломат одвернувся від ями, зиркнувши на свого екс-помічника, у якому тепер уже бачив генерал-губернатора планети Гегемонії в облозі ворогів.

— Ми не можемо, Ваша честь, — укотре заявив Консул. — Принаймні я точно. Інші нехай говорять самі за себе.

Четверо чоловіків та жінка заперечно похитали головами. Силен і Кассад почали розвантажувати багаж. Знову замрячіло, дощ вернувся легким серпанком туману, який сотався прямо із темряви. Тієї ж миті Консул помітив два бойові екранольоти Збройних сил, що зависли над дахами найближчих будинків. «Звісно, — подумав Консул, — генерал-губернатор же не може їздити без охорони».

— Священнослужителі повтікали? Хтось вижив після руйнування храму? — допитувалася Ламія Брон.

— Так, — відповів Тео Лейн, по суті, диктатор у світі, де мешкають п’ять мільйонів приречених душ. Він зняв свої темні окуляри і протер їх подолом сорочки. — Усі священики та їхній причет утекли через тунелі. Юрба тримала їх в облозі кілька місяців. Їхня провідниця, жінка на прізвисько Шинка, родом звідкись із-за Трав’яного моря, неодноразово попереджувала весь їхній клір, перш ніж застосувати ДЛ-20.

— Де ж у цей час були правоохоронці? — здивувався Консул. — Самооборона? Військові?

Тео Лейн усміхнувся і тієї ж миті здався на десятиріччя старшим від молодика, якого колись знав Консул.

— Народ, ви були в дорозі три роки, — відповів він. — Усесвіт тим часом змінився. Тепер у Мережі послідовників культу Ктиря палять і лупцюють. То уявіть собі їхню репутацію тут. У Кітсі зараз діє воєнний стан, який я запровадив чотирнадцять місяців тому. Правоохоронці разом із ополченцями стояли і спостерігали за тим, як палили храм. І я разом із ними. Тієї ночі тут зібралося півмільйона людей.

— Вони знають про нас? — підступив ближче Сол Вайнтрауб. — Про останнє паломництво?

— Якби знали, — повернувся до нього Тео Лейн, — то вас би вже не було в живих. Скажете, вони би радо вітали все, що здатне втихомирити Ктиря? А я вам відповім, що тут би думали тільки про те, що вас відбирала його Церква. До вашого відома, мені довелося блокувати рішення власної Дорадчої колегії, що воліла знищити ваш корабель іще за межами атмосфери.

— Чому? — запитав Консул. — Чому ти блокував їхнє рішення?

— Гіперіонові й досі потрібна Гегемонія, — зітхнув Тео і поправив окуляри на носі, — а Ґледстон усе ще має вотум довіри, хай не в Сенаті, але в Речі Спільній то вже точно. Та й мені ви досі потрібні.

Консул поглянув на румовище, яке лишилося від храму Ктиря.

— Ваша проща скінчилася іще до того, як ви прибули на місце, — правив генерал-губернатор Тео Лейн. — То ви підете зі мною до консульства?.. Хоча б у ролі радника?

— Пробач, — відказав Консул. — Не можу.

Тео крутнувся на підборах, не промовивши й одного слова, заліз в екраноліт і злетів. За ним, наче розмита пляма на фоні дощу, гайнула й охорона.

Злива пустилася ще дужче. В сутінках товариство збилося докупи тісніше. Вайнтрауб змайстрував такий собі навіс над Рахіллю, і мацьопство розридалося од шуму, з яким краплі тарабанили по його пластику.

— Що робимо? — спитав уголос Консул, озираючи споночілі вузькі вулички. Їхній багаж мокнув звалений в одну купу. Світ пахнув попелом.

Вишкірився Мартін Силен:

— Знаю я один генделик.

З’ясувалося, що Консул теж був у курсі про цей заклад. Можна навіть сказати, що впродовж усього свого одинадцятирічного терміну на Гіперіоні він фактично мешкав у стінах «Цицерона».

На відміну від більшості назв у Кітсі, власне ім’я бару походило не з літературних нетриськ часів до Гіджри. Пліткували, що він був поіменований на честь району котрогось із міст Старої Землі. Хтось згадував про квартал у Чикаго в США, інші переконували, що мова про Калькутту, СІШ. І тільки Стену Левеському, власникові та праправнуку його засновника, була відома правда, якою він ні з ким так і не поділився. Бару вже перейшло за півтори сотні років, упродовж яких він еволюціонував із генделика, розташованого за сходами на горищі аварійного будинку понад берегом Гулаю, до цілих чотирьох аварійних дев’ятиповерхових будинків на тій самій набережній. Десятки років «Цицерон» зберігав за собою лиш один наскрізний елемент декору — низькі стелі, дим-хоч-ножем-край і невгамовні фонові теревені, завдяки яким навіть посеред справжнісінької веремії