Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Марк, який був значно молодшим за Льоню, знітився.

– Ну я чекаю! – гримнув Льоня, повертаючи свій погляд на Святослава.

– На що? – Святослав розгублено глянув на нього.

– На правду! – прогарчав Льоня, наполягаючи.

У самому кутку сидів ще один чоловік, найстарший з усіх присутніх. Святослав припускав, що йому років стільки ж, як Степану Васильовичу. Досі він поводився тихо й непомітно, але зараз почав шарудіти пакетами з передачі. Це привернуло увагу всієї камери.

– А кому тут правда потрібна? – несподівано озвався він. Чоловіка звали Остапом.

– Ну, приміром, мені, – різко відповів Льоня, пильно дивлячись на Остапа.

Остап кинув на Льоню пронизливий погляд, зводячи брови разом, ніби намагаючись проникнути в саму душу співрозмовника. Потрапив до ізолятора він пізніше за Святослава й теж не поспішав розповідати про свою долю. Та Льоня звідкись вивідав, що той нібито порізав людину ножем. Сам Остап цього ані підтверджував, ані заперечував.

Для всіх інших у камері ця історія була не більше ніж тлом, адже нікого особливо не цікавило, що там наробив Остап. Його злочин, якщо такий і був, не мав того масштабу, який приписували Святославу. Він не обвинувачувався в підпалі потяга, повного пасажирів, що, за словами адвоката і Віктора, створювало зовсім інший рівень резонансу.

– Приміром мені, – повторив Льоня з натиском, демонструючи, що одного лише пронизливого погляду йому недостатньо, щоб відступити.

– Я сказав правду, – спокійно мовив Святослав, вирішуючи відвести увагу від Остапа. – Біля Савур-Могили десятка три, можливо більше, можливо менше, на мені. Але людей у тому метро я не підпалював і не підривав.

Зітхаючи Остап, мовив:

– Савур-Могила... Несолодко вам було. Я сам із Дебальцевого кілька місяців як повернувся.

Почувши це, Льоня помітно заспокоївся. Хоч сам в АТО і не служив, але до воїнів ставився з повагою.

– Сподіваюся, про Савур-Могилу це не байки, – озвався він, хоча тон його вже був значно м’якший.

– А що це змінює?! – різко випалив Марк, не приховуючи свого скепсису.

Льоня глянув на нього зі зневагою:

– Ну, тебе татко, звісно, відмазав від армії.

– А ти сам там був? – огризнувся Марк, чвиркнувши, немов отрутою.

Розправивши плечі, Льоня піднявся з місця, та рішуче заявив:

– В армії я служив, навіть більше, ніж треба було. І добре знаю, що таке армійський щиголь. А тепер із задоволенням продемонструю це тобі, на твоїй дурній макітрі.

Марк заверещав, наче дівчисько, несамовито закликаючи охорону через залізні двері рятувати його дорогоцінне життя. Однак охорона, як це часто буває, не поспішала з реакцією, тож на голові хлопця з дуже впливовим татком усе ж з’явилася одна добряча ґуля. Льоня, невимовно задоволений результатом своєї праці, не міг приховати самовдоволеної посмішки.

– Ану розійшлися! – рявкнув охоронець Юрій, загрозливо потрясаючи гумовим кийком.

Не втрачаючи самовпевненого вигляду, Льоня неквапливо присів на койку, мовби і не шкодуючи, що інцидент завершився так швидко.

Так і минав кожен день у Лук’янівському ізоляторі – коли гаряче, коли монотонно, розбавляючись лише побаченнями з близькими чи зустрічами з адвокатами. У такі моменти камера на якийсь час ставала трохи просторішою, коли когось із сусідів забирали на зустріч. Святослав зустрічався з Якубом щодня, хоча, за словами адвоката, проривів у справі поки не було.

Якуб зізнавався, що не може знайти достатньо вагомого аргументу, здатного посіяти сумніви у судді щодо провини його підзахисного. Під час першого, і поки що єдиного, судового слухання адвокат звернув увагу на відсутність у сторони звинувачення чітких доказів, що трагедія в метро була спричинена саме навмисним підпалом. Це формулювання дозволило виграти трохи часу: перерву між слуханнями зробили довшою, ніж очікувалося.Однак, навіть цей перепочинок не давав відчуття полегшення.

До моменту наступного слухання Святослав відчував значно менше оптимізму, ніж на самому початку. Побачення з Сонею йому не дозволили, а мовчун на ім'я Дмитро, саме на це імя він відгукувався на виклики охорони, після одного такого повернення повідомив, що ЗМІ дізналися про нібито неспростовні докази, які сторона обвинувачення вже мала для підтвердження причетності Святослава до теракту.

Під час слухання Святослав провів дві з половиною години на межі нервового зриву, спостерігаючи за ходом процесу через товсте скло. Він чекав, що звинувачення представить ці докази, але цього так і не сталося. Виявилося, або доказів не існує, або ж їх вирішили притримати до наступного засідання з якихось відомих лише звинуваченню причин. Якуб схилявся до першого варіанту.

– Це все блеф, – запевняв Якуб після слухання. – А тим жадібним до сенсацій монстрам зі ЗМІ взагалі не варто вірити.

– Та держава їм повірила, якщо я тут, – сумно зауважив Святослав.

Якуб усміхнувся:

– Насправді все зовсім не так. У нашій ситуації вони просто вирішили перестрибнути через голову батька в пекло. Як би там не було, держава, рано чи пізно, все одно посадила б тебе під варту. Ну, гаразд, завтра я вивчу все, що вони сьогодні долучили до справи. А післязавтра навідаюся сюди, і ми обговоримо деталі.

Ці слова трохи заспокоїли Святослава. А ще більше він зрадів, побачивши Соню та Віктора серед присутніх у залі суду. Це вже була очевидна заслуга Якуба, який домігся їхньої присутності, хоча спочатку суд постановив проводити всі слухання у закритому режимі.

***

Напередодні третього слухання Святослав не міг заснути. Думки про минуле не давали спокою, і він раз у раз запитував себе, чи правильний вибір зробив, коли вирішив не повертатися на передову. Можливо, краще було б зараз перебувати в окопах і бліндажах, ніж вертітися на двоярусному ліжку, як на сковорідці. Адже якщо суд визнає його винним, це може обернутися довічним ув’язненням, і тоді – все. Жодних сподівань на повернення доньки з-за кордону чи на сімейне життя з Сонею. А Степан Васильович, напевно, лише зітхне з полегшенням і згадуватиме, як йому довелося працювати під одним дахом із монстром, навіть радіючи, що його, Святослава, посадили.