Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Цілком справедливе, – додав дід Єфим, хоча його погляд залишався підозріливим.

За пів години дзвіночок на дверях перукарні «Джентльмен» задзеленчав, і на порозі з’явилися слідчі в супроводі правоохоронців. Усе сталося саме так, як попереджав Святослава його двоюрідний брат Віктор.

***

Адвоката, якого найняв Віктор, звали Якуб Добжанських. Він був поляком, проте більшість своїх справ вів в Україні. Кімната, де зібралися троє – Святослав, його двоюрідний брат і адвокат, – була без вікон і ледь освітлювалася настільною лампою. Святослав сидів за столом, тоді як Віктор і Якуб стояли поруч, перемовляючись між собою і час від часу звертаючись до хлопця.

Святослав відчував себе ніби у поганому сні. Події цього дня видавалися абсурдними й нереальними: звинувачення, гучне затримання, наче він якийсь терорист світового масштабу. Усе це виглядало як злий жарт або черговий кошмар. Його розум ніяк не міг осягнути, як із людини, що лише прагнула допомагати іншим, він раптом перетворився на підозрюваного, який тепер може опинитися в тюремній камері. Святослав хотів змінювати цей світ на краще, але тепер сам потребував допомоги.

– А якщо я просто розкажу їм усе як є? – раптом перебив Святослав розмову адвоката з Віктором.

– Щонайменше, це може закінчитися направленням у психіатричну лікарню, – задумливо відповів Якуб, ковзаючи поглядом по столу.

Звісно, Віктор не зміг утриматися від того, щоб не розповісти про Святославове прозріння та його дар передбачати майбутнє через сновидіння. Хоча таке пояснення мало що прояснило для Добжанського з точки зору того, як Святослав дізнався про несправність у потязі, воно дало адвокату краще розуміння того, з ким він має справу, і наскільки незвичайною є ця справа.

– Тут вся проблема в тому, що ми не зможемо цього довести, – задумливо продовжив Якуб. – Я правильно розумію, що цей... фокус не діє щодня?

– Він спрацьовує тільки тоді, коли поблизу має статися трагедія, – уточнив Святослав.

– Так, так, я це вже чув, – адвокат кивнув, але все ще не міг збагнути, хто саме перед ним. Жертва обставин, чи деталь механізму під назвою тероризм, що в якийсь момент дала збій.

Серед інших паперів на столі лежала газета з тривожним заголовком: «Потяг на той світ». Адвокат Якуб затримав на ній погляд.

– Єдине добре, що поки вони не з’ясували, як саме цей потяг, – він вказав пальцем на фото в газеті, – загорівся.

– Чому це добре? – втрутився Віктор, підходячи ближче до столу. – Якщо виявлять технічну несправність у метро, звинувачення знімуть.

– Можливо, – задумливо промовив Якуб, – але сподіватися на це не варто. Справа занадто резонансна, щоб її просто зам’яли.

– Що ж тоді робити? – напружено запитав Святослав.

– Тоді, – Якуб зробив паузу, наче підбираючи слова, – треба готуватися до тривалого й непростого судового процесу.

Святослав кивнув, погоджуючись із кожним словом, проте прийняти думку, що людина, яка стояла навпроти, дійсно зробить усе можливе, щоб його виправдати, він не міг. Довіри не було. Навіть його двоюрідний брат, хоча й близький, але все ж стояв, як здавалося Святославу, по той бік невидимої ширми, яка з'явилася ще в «Джентльмені». Ця завіса тепер розділяла його і весь світ.

Він був переконаний: щойно охорона виведе його з цієї кімнати, ці двоє почнуть похитувати головами і бурмотіти щось на кшталт: «Оце так вигадав, байку».

«Проблема була не в тому, що спалах неможливо довести, – міркував Святослав. – Проблема в іншому: вони мені не вірять.»

– Ну що ж, здається, на зараз це все, – промовив Якуб, схрещуючи руки на грудях.

– А як щодо грошової застави? – з надією запитав Святослав.

– Поки що про це говорити рано, – втрутився Віктор.

– Абсолютно згоден, – підхопив Якуб, нахиляючись, щоб дістати валізку з підлоги. – Але враховуючи кількість жертв і резонанс справи, навіть якщо заставу визначать, сума може виявитися астрономічною. Тож не варто сильно на це розраховувати.

***

По-перше, в камері було душно, а по-друге, гидко від самої думки, що навколо ходять справжні злочинці – вбивці та крадії. Найбільший з них, лисий чоловік на ім’я Льоня, був звинувачений у розбої зі смертельними наслідками. Хоча він і запевняв, що цього не робив, його самовпевнене обличчя говорило про інше.

Найменший із усіх, худорлявий хлопець на ім'я Марк, навіть не намагався приховати, що за кермом свого «БМВ» збив людину. Він розповідав про це з таким захватом, що здавалося, ніби пишається своїм вчинком. Більше того, Марк не забував похвалитися впливовим батьком, який, за його словами, швидко влаштує йому звільнення ще до суду. Єдине, про що він шкодував, – це зіпсований передок свого автомобіля.

Святослав зберігав мовчання щодо висунутого йому звинувачення і того, чи має він до нього якусь причетність. Проте секрет протримався недовго – вже на четвертий день його перебування в Лук'янівському слідчому ізоляторі під номером 13 ця таємниця стала відомою.

– Хлопці, посеред нас легенда, – раптом озвався мовчун, сидячи на своїй койці. До цього моменту він відкривав рота лише для того, щоб їсти. – Телевізори просто вибухають новинами про те, що цей от добродій натворив.

– Ти це про що? – пробурмотів Льоня, а решта з цікавістю підняли голови, здивовані, що мовчун заговорив.

– Потяг у підземці, його рук справа, – сказав той, показуючи пальцем із занедбаним нігтем на Святослава.

– Це правда? – запитав Льоня, повертаючи свій важкий погляд до Святослава.

Святослав кинув погляд на мовчуна, а потім на Льоню.

– Ні, це не так, – спокійно відповів він.

– Якого ж дідька ти тоді тут? – глузливо кинув Марк.

– Помовчи, – рикнув Льоня, потираючи свою блискучу лисину.

– А ти мені рота не затуляй! – визвірився Марк.

– А то що, татка покличеш? – саркастично хмикнув Льоня, оголюючи свої жовті, але рівні зуби.