Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Тим часом новини про катастрофу в метро не сходили з ефірів провідних телеканалів. Синя лінія підземки залишалася перекритою, а на перегоні між станціями «Васильківська» і «Виставковий центр» рятувальники продовжували діставати тіла загиблих і розбирати обгорілі залишки перших двох вагонів.

Саме за розвитком подій у підземці, через телевізор, спостерігав Васильович, коли до перукарні зайшов Святослав.

– Привіт. Оце так біда, – промовив Степан, тримаючи чашку чаю.

– Привіт. Та вже таке, – сухо відповів Святослав.

– Щось останнім часом у столиці забагато нещасних випадків.

Святослав промовчав, прямуючи до підсобки.

– До речі, яку країну вибрали для відпустки? Мій сусід тиждень тому повернувся з Одеси, каже, що ноги його там більше не буде за такі гроші. Ось дожились – у своїй країні дорожче відпочити, ніж за кордоном.

Вийшовши з підсобки, Святослав сів у своє крісло.

– Щось я не дуже вірю твоєму сусідові.

– Ну, за що купив, за те й продав. Так яка буде твоя перша країна безвізового режиму?

– Ми ще остаточно не вирішили, та й не до того було. Учора брат двоюрідний завітав.

– Це той, що повністю рудий?

– Саме той.

– З сім’єю?

– Та ні, один. Він тут у справах.

– Передавай вітання, сподіваюся, він мене ще пам’ятає.

Святослав кивнув.

Дзвінок над дверима дзеленькнув, і в проході з’явився дід Єфим.

– Мир дому вашому, добродії, – привітався він, зняв капелюха та повісив його на вішалку.

– І вам того ж, діду Єфиме. Сьогодні моя черга вас підстригати, тож прошу на крісло, – усміхнувся Степан.

– З задоволенням. О, у вас новини, – сказав дід, сідаючи в крісло.

– Так, кажуть, що знайшли ще двадцять друге тіло, – відповів Степан, розкладаючи перукарський інструмент так, щоб було зручно працювати.

Вмостившись у кріслі, Дід Єфим попросив зробити телевізор голосніше. На його прохання відгукнувся Святослав, оскільки знаходився ближче до пульта, хоча й виконав це без особливого ентузіазму. У голові знову крутилися думки: який сенс у дарі, якщо немає можливості використати його на благо? У ситуації з потягом він майже не почувався винним, то з ліфтом у нього було достатньо часу.

– Дякую, – мовив дід Єфим, – а їхало майже дев’яносто осіб. Як ви думаєте, це теракт чи результат чиєїсь недбалості?

– Це все російська влада, – відразу випалив Степан, – підклали якусь вибухівку.

– А ви що скажете, юначе?

Святослав не хотів відповідати на це запитання, хоча, як виявилося, власну думку мав.

– Можливо нещасний випадок, чи певний збіг опставин.

Дід Єфим кивнув:

– Мушу з вами погодитися. Хоча не можна виключати варіант зі злим на весь світ маніяком, який вирішив таким способом заявити про себе.

– Нісенітниці, – твердо заявив Степан.

– У кожного своя думка, – зауважив дід, зберігаючи спокій.

Далі дід Єфим і Степан захопилися палкою суперечкою, з'ясовуючи, хто ж із них правий. Святослав не переставав дивуватися, як дідусь умудрявся з’являтися саме тоді, коли в перукарні не було жодного клієнта. Здавалося, він мав неймовірний хист вибирати ідеальний момент. Якби в закладі був ще хтось, окрім них трьох, Васильович, найімовірніше, утримався б від участі в словесній перепалці. Але Єфим, схоже, був справжнім майстром влучних появ.

Святославу нічого не лишалося, як тільки спостерігати за новинами. Телеканали тим часом розкручували маховик подій на повну, додаючи все нові моторошні деталі. Репортери повідомляли, начебто пасажири, рятуючись від вогню, вибивали вікна потяга й на ходу стрибали в тунель.

«В чорну діру, в яку занурюється багатовагонна залізна штукенція,» – подумав Святослав із сумом. Між тим, він був дуже радий тому, як на його одкровення відреагувала Соня. Вчора, він вперше за останні кілька місяців лягав у ліжко без якихось там докорів сумління.

Васильович та дідусь Єфим продовжували свою дискусію, тепер переключившись на тему реформ, яких, на їхню думку, не було проведено владою.

– Увага, – повідомила ведуча новин, – у нас з’явилася інформація, що у правоохоронних органах є людина, яка може бути так чи інакше причетною до трагедії, що сталася позавчора в Київському метрополітені.

Почувши ці слова, Степан і дідусь Єфим замовкли, а Святослав одразу насторожився.

За те, що телеканал новин зробить далі, йому загрожуватиме великий штраф, як альтернатива втрати ліцензії на рік, але Святославу від цього ані холодно, ані жарко.

– Ми вам показуємо фото людини, яка може бути причетною до трагедії, – оголосила ведуча.

На екрані з'явилася фотографія з обличчям Святослава.

– Цю інформацію надав поліціант Демян, який працював того дня на станції «Почтова площа».

У Степана так і випали ножиці з рук.

– Оце так новина, – багатозначно промовив дід Єфим.

– Що це вони показують? – обурено запитав Степан, розвівши руки.

У цей момент у Святослава задзвонив мобільний. Перш ніж дістати телефон із кишені, він похитав головою, червоніючи.

– Ні, це неправда!

На зв'язку був Віктор, який намагався повідомити те, що Святослав уже й сам побачив на екрані.

– Слухай мене уважно, – різко почав Віктор. – Вони прийдуть за тобою, бо цього просто так не спростувати. Тож мовчи й нічого нікому не кажи, поки я не приїду з адвокатом. – Він швидко завершив розмову.

Засунувши телефон назад до кишені, Святослав поглянув на постійного клієнта й напарника, які раптом здалися йому віддаленими, ніби за невидимою ширмою. Щось невловиме, але відчутне, враз відокремило їх одне від одного.

– Степане, я ж кажу, вони щось наплутали. Подивись на мене – я тут, а не в слідчому ізоляторі! – переконливо промовив Святослав.

– Ну, це слушне зауваження, – задумливо сказав Степан, чухаючи підборіддя.