Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Тим часом, яким би татовим синком не був Марк, у камері його вже не було. Грошова застава вирішила все швидко, і Святослав лише згадував пихатий вираз обличчя, з яким той залишав їхню компанію, коли охорона викликала його з речами на вихід. Напевно, зв’язки й фінанси його батька не лише забезпечили свободу, а й зрештою допоможуть Марку уникнути покарання. І нехай у нього залишиться ґуля на голові від щигля Льоні чи біль у спині від тутешніх ліжок – це дрібниці. Все це пройде.

А ось Льоня, який такого впливового батька не має, залишиться тут ще на кілька років. Яким би грізним він не був, після останнього слухання у його справі перспектива тривалого ув’язнення стала майже неминучою. Але кілька років – це не довічне.

Ситуація для Святослава ставала нестерпною, та сковорідка все розжарювалася. Після останньої розмови з Якубом, він відчув, що адвокат виглядав надміру пригніченим. Зателефонувати Віктору, як на зло, не вдавалося. До того ж Добжанськіх знову почав проявляти інтерес до спалаху і натякати, що в психіатричній лікарні, можливо, буде краще, ніж у в'язниці.

Ця ніч була приречена на безсоння. Святослав лежав на койці, втупившись у сіру стелю, слухаючи ритмічний і роздратовий храп сусідів по камері. Відчуття жару під спиною ставало дедалі нестерпнішим. Піт просякав одяг, камера перетворювалася на духовку, яка поступово набирала температуру. Хотілося схопитися з ліжка, загатити кулаком у двері й закричати: «Ми скоро тут усі згоримо!»

Слово «ЗГОРИМО» відбилося луною в його втомленій голові. Нервове перенапруження змусило тіло ненадовго здатися: він задрімав, хоч і на короткі вісім хвилин. Але цього вистачило, щоб у сні перед ним постали люди у злощасному потязі.

– Ми всі зараз згоримо! – верескнув літній чоловік, вказуючи тремтячим пальцем на вагон попереду. Там уже шаленіло червоне полум’я, яке ревіло так голосно, що заглушало навіть скрегіт руху потяга.

Паніка охопила людей у вагоні. Вони металися, наштовхуючись один на одного, збиваючи з ніг слабших. Ті, хто впав, ставали жертвами хаосу, їхні тіла топтали підошвами наляканих пасажирів. Один із чоловіків марно намагався відчинити двері між вагонами – вони, як завжди, були замкнені.

Інші з відчаєм били валізами по шибках, але скло не піддавалося. Дехто, втративши контроль, почав бити кулаками й навіть голими руками, залишаючи на вікнах криваві сліди. Вогонь невпинно наступав.

Серед пасажирів Святослав помітив юнака в навушниках, ім’я якого, здається, починалося на «Вал». Хлопець забився в самий куток вагона, подалі від вогню, з широко розкритими від страху очима. Він сидів, скорчившись, на чиїйсь залишеній або загубленій валізі, мовби це місце могло захистити його від біди.

Неподалік старенька жінка, вочевидь бабуся, боролася з хаосом, не відпускаючи рук від двох важких сумок. Вона тягнула їх за собою, вперто продираючись крізь натовп, ніби ці речі були для неї дорожчими за власне життя.

Жінка середніх років, яку Святослав бачив на пероні разом із чоловіком чи, можливо, братом, тримала в руках мобільний телефон і відчайдушно намагалася комусь додзвонитися. Напевно, тому ж чоловікові. Вона не була єдиною, хто пробував викликати допомогу. У деяких пасажирів це навіть виходило, але через шум і метушню розмови, здавалося, були безглуздими. Ніхто на тому кінці лінії, мабуть, не міг зрозуміти, що відбувається в цьому вагоні, охопленому полум’ям і панікою.

Полум'я невпинно підступало, розповзаючись усе ближче, мов живе створіння, яке не збиралося чекати, поки хтось закінчить свою телефонну розмову чи знайде вихід. Гаряче повітря обпалювало шкіру, мов жар із доменної печі, і цей жар відчувався фізично – Святослав майже задихався, здавалося, що полум'я обпалює його разом із пасажирами, які у відчаї штовхали його до стіни.

Все це відбувалося в напівтемряві, бо світло в вагоні згасло, посилюючи хаос. Полум’я танцювало по стелі, відкидаючи примарні тіні, які здавалися ще загрозливішими в мороці. Шибки у вікнах почали тріскатися – чи то від жару, чи від людських ударів. Разом із ними у вагон увірвався вітер, приносячи хоч якусь ілюзію порятунку.

– Плигай, або відійди! Плигай… – раптом почув Святослав чиїсь вигуки. Хтось хапав його за плечі, штовхав уперед, змушуючи рухатися до розбитого вікна. Здавалося, що в цьому шаленому натовпі його єдиний вибір – підкоритися, стати частиною панічного потоку, що шукав вихід із пекла. Та він пручався.

А тоді раптово хтось іззаду виштовхнув його крізь розбите скло.

Тяжко зітхаючи, Святослав розплющив очі й зрозумів, що знаходиться все там же – у камері слідчого ізолятора. Навколо лунало знайоме хропіння: Остап і Льоня спали, а Дмитро-мовчун щось бурмотів уві сні. Тіло Святослава, під футболкою, покривалося струмками поту. Подушка, в яку він втискав обличчя, була повністю вологою, а підковдру хоч викручуй.

Діватися було нікуди, він перевернув подушку й ковдру на сухий бік. Це принесло хоч трохи полегшення. Лежачи нерухомо, Святослав слухав нічні звуки камери – шепіт, хропіння, час від часу глухі звуки кроків за дверима. А погляд його безперестанку свердлив похмуру сіру стелю.

Так минули довгі години. Майже під ранок, коли до підйому залишилася лише година, втома нарешті здолала його. Повіки мимоволі закрилися, і він занурився в неспокійний сон, який знову повернув його в полон кошмарів.