Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Донбасі, тому й не міг порівнювати цей край з мирним періодом. Я часто чув, як місцеві згадували минуле, в якому усі ще були живі, здорові, сповнені надій. Я не зовсім розумів ті розмови, аж поки не сталися Іловайськ, Аеропорт, Дебальцеве. Розруха брала під руку свою подружку Смерть, і вони починали квапливий танок на теренах українського Донбасу. На моїх очах зникали цілі сім’ї, історії, будинки, підприємства. В небо летіли шматки мостів і доріг, рейок і шпал, шахт і заводів. Східний брат вирішив продемонструвати свою палку та гарячу любов, чим і займався по сьогоднішній день. Нашим же завданням було недопущення поширення такої любові на території України, держави, за яку ми чіплялися, наче за стару шхуну в океані людської несправедливості.

Пролежавши хвилин з двадцять, я, нарешті, рушив у дорогу. За інформацією агентури, машини їхатимуть від Красноармійського до Талаківки. Під Талаківкою я і вирішив їх узяти.

Один у полі не воїн, і я знав про це, але нічого не міг із собою вдіяти. Мене тягнуло в невідомість заради справедливості, я робив дурість, ризикуючи життям, аби покарати загарбника. Я палив ті кляті гроші, щоби повертатися знову і знову, аж поки смерть не завадить мені виконувати поставлену самим перед собою задачу. Я тренував свою ненависть, практикувався у полюванні на живих людей, грав з інтуїцією, бо ходити мені доводилося на межі провалу.

Яким чином я добирався до місця засідки? Щоразу різними дорогами. На руку грала моя давня прив’язаність до театру, любов до літератури та невинних апробацій в письменництві. В роки першої, мирної, революції я втрапив до скандалу, адже писав критичні щодо влади Кучми статті. Ледве не втратив все – академію, диплом, майбутнє. Батько зам’яв справу, довго кричав, але пізніше махнув рукою та заспокоївся. Знав би він, що моя тяга до фантазії та конструювання альтернативної дійсності й різних сюжетів щонайменше двічі врятувала мені життя. Я вмів розповідати казки, був своїм серед терористів, адже усі ми вважалися чоловіками, що смакували нещастя інших.

– Йди далі від моря. Не поспішай. Дивись у далечінь, слухай їхні розмови, обережно рухайся вперед. Етапами. Розбивай дорогу на частини. Новий крок – маленька перемога. Залягай. Затихни і лежи, скільки того потребуватиме конкретна ситуація. Не грай в героя. Просто будь воїном, – наставляв мене мій контакт – дядя Коля, з яким я познайомився минулого року, коли ми звільняли Маріуполь від сепаратистів.

Дядя Коля виявився безцінною знахідкою, справжнім діамантом у купі звичайної вати.

– Колись давно, хлопче, коли усі ми жили в Радянському Союзі, я мав необережність поїхати до Севастополя і стати частиною великого радянського флоту. В мені помітили потенціал, від батька дісталася непримітна зовнішність, росту невеличкого, кремезної статури, та й ще й з головою товаришував, одним словом, мав я, капітане, досвід за життя, – казав мені дядя Коля, а потім з гіркотою кидав одну лишень фразу. – Ніколи не думав, що знадобиться він мені сьогодні й проти тих, з ким разом навчався й багато років жив поруч.

У нас була домовленість. Він надавав мені інформацію, а я час від часу брав його з собою у мої дивні вилазки. Крім того, я вже знав, що дядя Коля буде одним з нас – тих, хто зважився на вчинок.

Самотні поля, скалічені дороги й зграї птахів – мої вірні супутники в тих небезпечних мандрах, обраних мною не задля слави чи звеличення, а виключно для сатисфакції людської справедливості. Скажете, дивно звучить у світі корупції та брехні? Можливо. Та я все одно буду говорити ці слова, аж поки смерть не затулить мені на віки рота.

В мене був паспорт ДНР на ім’я Олексія Андрійовича Турана, мешканця селища Тельманове. Я намагався оминати зайву увагу, але в умовах війни на окупованій території це не завжди виходило. Іноді перебування на людях, злиття з масами рятувало від викриття та загибелі, яка неодмінно настала би після серії катувань, якими славились сепаратисти.

– Катів ми теж виведемо на чисту воду, – сказав я собі, струхнувши землю зі своїх штанів і випрямивши спину, аби увійти в Талаківку, як це годиться істинному представнику «руського міру».

Мені пощастило, і мене не зупинили. Один раз підійшли троє патрульних бойовиків й поцікавилися, хто я і звідки.

– Хто серед вас старший? – запитав я їх, очима вже визначивши того, з ким говоритиму.

– Я, – сказав той, кого я собі примітив.

– Відійдімо, – запропонував я йому.

Ми відійшли, і я продемонстрував йому папірець, який, згідно зі словами всесвітньо відомого професора Преображенського, був нічим іншим, як «Окончательной бумажкой! Фактической! Настоящей! Броней!».

В такі моменти моїм рятувальником була психологічна перевага. Моє обличчя наповнювалося серйозністю, в словах летіли нотки заліза, а моїй впевненості могли б позаздрити кращі з усієї армії популістів та демагогів, що який вже рік гнобили мою Україну. Я сам вірив у те, що казав, і не лишав вибору своїм допитувачам.

Щоправда, трапився на моєму шляху один, такий собі справжній воїн, стара школа, і це стало його фатальною помилкою. Чотири трупи за двадцять секунд – до цього я ніколи в житті так швидко не вбивав людей.

Цього разу все обійшлося без зброї. Вистачило папірця та моїх переконливих слів.

– Після того, що сталося на блокпосту, керівництво сильно занервувало. У кожному бачать шпигуна, зрадника, помічника хунти, – сказав мені воїн ДНР, мій ворог і ворог моєї країни. Помовчав дещо, вивчаючи мене своїми великими очима, і сказав: – Коли ж воно все закінчиться, мати їхню так?

– Не скоро, – відповів я йому і потиснув його плече.

– Тож-бо й воно, – відповів він. – Я, до речі, в минулому шкільний вчитель військової підготовки. Якби ви знали, з якою наволоччю доводиться мати справу, – він повів головою у бік двох терористів, його ж підлеглих, які не звертали на нас жодної уваги, а завзято обговорювали щось своє, зрозуміле тільки їм двом.

– Знаю, – сказав я йому і на прощання додав: – Кажу це вам як офіцер.

– Щасти вам, товарише офіцере, – сказав мені терорист і потиснув мою руку, махнувши бойовикам, аби вони слідували за ним.

Я продовжував свій шлях. Хати без вікон та дахів, жінки з авоськами та китайськими торбами, наче батрачки з кріпацьких часів, діти, які не бачили щастя ось вже цілий рік, втомлені й апатичні вирази облич чоловіків, які народилися в одній країні, жили в іншій, а тепер перебували у підвішеному стані