Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Жінка здригнулася, коли почула декілька одиничних пострілів, за якими пролунав вибух. Вона обернулася на звуки смерті, і в горлянці застряг крик. Жінка бачила, як від дерева до будинку біжу я, як я спершу зупиняюся біля дверей, вичікую, а потім рву їх на себе і залітаю в ту хатину. Все це відбулося за хвилину на фоні джипу, що горів своїм полум’ям, крізь яке брудними душами загиблих до неба валив густий чорний дим. Тим часом, поки жінка приходила до тями, я стояв над тілом зарізаного своїм же товаришем сепаратиста, одним оком позираючи у маленьке віконце. Я обмацав кишені вбитого і дістав з них декілька доларових і гривневих купюр та мобільний телефон. Також я взяв АКМ і пістолет Макарова. На столі я помітив запасну обійму для Макарова, яку теж прихопив. Після зробив декілька кроків убік, зачерпнув невідомого походження чашкою з емальованого відра колодязної води, досхочу напився, перевісив автомат через плече, набрав потрібний мені номер з телефона мертвого ворога, кинув декілька фраз, вимкнув слухавку і пішов геть з того будиночку на під’їздах до Слов’янська, чий останній хазяїн помер ще за часів Горбачова.

Я йшов від будинку, а дощ посилював свій водоспад, і я намагався його наздогнати у власному бажанні швидше дістатися позицій, контрольованих українськими силами.

Так починалася моя війна, війна Івана Принципа, в якій не було гірших та кращих, багатших та бідніших, сміливих і не дуже. То була війна, де існували виключно живі і мертві, а все інше летіло повз, не маючи жодного значення, а виступаючи дивним тлом, на якому смерті кортіло раз і назавжди перемогти людське життя, щастя та добробут, замінивши їх жебрацтвом та суцільним рабством, яке суперечило вільному духу мого величного народу.

* * *

Я розпочав свою розповідь з того найпершого моменту, коли у квітні-травні 2014 року ми перебували під Слов’янськом. Саме тоді я зрозумів, що війна буде довгою, кривавою та жорстокою. А десь за півроку, вже після Іловайська, мене почали переслідувати думки про необхідність свого «Гніву Божого». За час війни я встиг побачити достатньо, аби дійти висновку, що тільки переслідування ворога, його залякування і методичне знищення може дати конкретний результат.

Багато хто з моїх друзів та фронтових побратимів вважали і продовжують вважати мене божевільним фанатиком з бридким характером та неповагою до службової ієрархії. Субординацію я поважав, проте не міг терпіти дурості й провокативної злочинності у діях та думках деяких моїх колег. Зокрема керівництва.

Говорячи про мою шизофренію, усі мали на увазі вилазки задля знищення фінансових конвоїв бойовиків. Усі, як один, казали мені, що ті гроші потрібно конфісковувати, а не нищити. В мене ж була моя особлива думка, і я чхати хотів на своїх порадників. Нехай жінкам своїм радять, а мене не потрібно вчити війні, адже вона сама – моя найперша вчителька.

Коли я почув, що операцію з Креніним зірвано, я вирішив тихо провести власну вилазку. В мене була інформація про фінансовий конвой сепаратистів, який мав пройти неподалік Широкиного. Я приховав усе від Нечипайла, адже він не дав би мені виконати заплановане. До того ж після смерті Андрія я почав помічати зміни, які наповнювали моїх друзів Нечипайла та Мирона. Відчайдушний подих смерті, який не знав законів, літав над ними, і це не могло мене не бентежити.

Того ранку, коли нам повідомили про знищення блокпосту бойовиків і стрімкий від’їзд двох авт, в одному з яких перебував майор ФСБ Кренін, я вирішив зникнути. Інтуїція гнала мене по той бік війни, аби насолодитися спогляданням чергового вогню з банкнот, на які купувалася українська смерть. Мій друг Микита Нечипайло ніколи не пробачив мені тієї вилазки, та й я не потребував його пробачень, адже вже давно жив тільки своїм власним кодексом честі й вчинків. Нечисті грошики мали омитися кров’ю. І моя душа прагнула взяти в цьому безпосередню участь.

Я вийшов пів на дев’яту ранку. Починався сонячний день, який міг принести обстріли й вибухи, а міг промайнути вже в звичному очікуванні нової атаки. Вулицями Маріуполя йшли люди, діти поспішали до шкіл, патрульні, добровольці та Національна гвардія прокладали кожен свої маршрути містом. За рік війни мешканці міста почали звикати до пострілів, танків, гранат і «Градів». Але вони ніяк не могли звикнути до смерті, навіть після того зимового суботнього ранку, коли бойовики обстріляли один з районів Маріуполя і загинули мирні жителі, зокрема й діти. Багато хто дякував Богу, що рік тому поталанило не допустити влади сепаратистів, адже люди бачили, яке воно життя в ДНР. Були й такі, котрим кортіло «руського міра», але не для себе, а для інших, бо їхня роль в місті визначалася саме поширенням антиукраїнських ідей. Не варто й заперечувати того, що в Маріуполі справді жили люди, яких уже ніщо не виправить. Вони щиро ненавиділи «київську хунту», Америку та Європу, згадували щасливе радянське минуле і воліли, аби старший брат навіки забрав їх до себе. Проте з кожним новим місяцем війни такі люди більше бубоніли на кухнях, аніж несли свої ідеї в маси. То було небезпечним заняттям, за яке можна було й отримати по морді і втрапити до рук «українських карателів».

Минаючи наш блокпост, я сказав «Харків», і мене пропустили без огляду. Паролі змінювалися двічі на добу. Один діяв з восьмої ранку і до двадцятої вечора, інший – з двадцятої вечора до восьмої ранку. Система паролів була недосконалою, продажність хохляцької натури давалася взнаки. До того ж спецслужби Росії зуміли налагодити систему радіоелектронних перехоплень, що зчитували переговори українських військ, наче з екрана телевізора. Нам не вистачало технічної потуги, злагодженого командування, чіткої стратегії та координації дій різних частин і підрозділів. В наших військах жила змагальність, одних травили на інших, десантники мусили роззброювати добровольців, з якими ще вчора пліч-о-пліч захищали Україну, СБУ ненавиділо ЗСУ, ті в свою чергу не могли зжитися з МВС, і все це відбувалося під акомпанемент батальйонів та всезнаючого Генштабу, не здатного породити одну вірну лінію дій.

Блокпост залишався позаду, а попереду були чужі, чия доля залежала від рішень Москви та української волі до спротиву. Я вирішив не поспішати, причаївшись під деревами, за смугою яких вже починалася територія ДНР.

Кожного разу, коли доводилося переходити за лінію фронту, мене переслідувало незрозуміле почуття незвичності до усього, що траплялося на моєму шляху. До війни я ніколи не був на