Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

врагом креста Христова в притчю и в поношеніе». А двадцять восьмого червня думний дяк за дорученням царя оголошує стрілецькому війську попередження про можливість близьких воєнних дій. Утім початку бойових дій царським ратникам довелось чекати ще майже цілий рік.

«Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану». Українське питання в рішеннях Земського собору 1 жовтня 1653 р.

Якраз у той час, як в Україні розгорталася Жванецька кампанія, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, на 1 жовтня 1653 р., до Москви було закликано представників усіх соціальних верств, що мали право давати царю поради щодо ведення державних справ. Цього разу предметом «ради» мали стати справи «литовські» і «черкаські», тобто ті, що були пов'язані зі взаєминами з Великим князівством Литовським, яке уособлювало собою всю Річ Посполиту, та Україною.

Більш розгорнуто предмет нарад було викладено вже на самому Соборі, коли після урочистого богослужіння до Грановитої палати, де проходили засідання, «государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии самодержец, пришед от празника от покрова пресвятые Богородицы». Отоді-то його учасникам спочатку об'явили «литовского короля и панов рад прежние и нынешние неправды, что с их стороны делаютца к нарушенью вечного докончанья», а по тому відкрили карти й в українському питанні: «Также и запорожского гетмана Богдана Хмельницкого присылки обьявити, что они бьют челом под государеву высокую руку в подданство».

Розкриваючи ворожість дій керівництва Речі Посполитої щодо особи царя, зокрема в допущенні неправильного вживання царських титулів, царські канцеляристи апелювали до історії, нагадуючи зміст «докончальных грамот великого государя царя и великого князя Михайла Федоровича всеа Русии самодержца и Владислава короля польского и великого князя литовского», у яких було написано: «...быти им обойм, великим государем, меж себя и их государским детем и наследником в братцкой дружбе, и в любви, и в соединении». Зокрема, згадувалось про заборону Владиславу IV та його спадкоємцям послуговуватися титулами царя й великого князя всієї Русі та повноправне використання цих титулів лише з грамотах і зверненнях Михайла Федоровича і його нащадків. І якщо російська сторона строго дотримувалась «вечного докончанья», то керівництво Речі Посполитої ще в часи королювання Владислава IV порушила його, не контролюючи правильність написання царських титулів як в грамотах, що виходили з королівської канцелярії, так і в листуванні місцевої коронної адміністрації. Практика зневаги царської честі, стверджувало оточення Олексія Михайловича, продовжилася й за королювання Яна Казимира. Висновок же з усього цього робився однозначний: «...учинилось то к нарушению вечного докончанья с королевские стороны. А з государевы стороны вечное докончанье во всяких мерах и по ся места здержано крепко и нерушимо».

А обґрунтувавши порушення саме Варшавою умов «вічного миру», що відповідно розв'язувало руки царській владі у справі денонсації мирної угоди, учасникам собору було запропоновано до розгляду друге питання порядку денного — розгляд клопотань гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького щодо взяття їх під «високу царську руку». Мотиви звернення української сторони були представлені передовсім у площині релігійних переслідувань православних християн у Речі Посполитій.

Заслухавши інформацію уряду Олексія Михайловича з приводу образ царської честі, а також кривд та переслідувань православних християн в Україні, бояри цілком прогнозовано погодилися з висловленими аргументами та проговорили: «...за честь блаженные памяти великого государя царя и великого князя Михайла Федоровича всеа Русии и за честь сына его государева, великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всеа Русии, стояти и против польского короля война весть».

Водночас, аргументуючи правильність ухваленого рішення, учасники собору також звертали увагу на небезпеку переходу України під протекцію турецького султана: «Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану». І саме ця загроза, вочевидь, і була визначальною при ухваленні доленосного рішення.

«Государево дело делать во всем по ево, государеву, указу».

Посольська місія боярина Бутурліна в Україні

Після того як скликаний за наказом царя Олексія Михайловича до Москви на 1 жовтня 1653 р. Земський собор цілком прогнозовано одностайно ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Хмельницького й усього Війська Запорозького під «високу царську руку», а також про розрив «вічного миру» та початок війни з Річчю Посполитою, офіційна урядова нота з оголошенням Яну II Казимиру війни з Москви до Варшави була відправлена лише 31 грудня 1653 р.

Увесь цей час залишалося невирішеним питання щодо умов переходу Війська Запорозького під «високу царську руку» та відповідно характеру взаємин Козацької держави з урядом Олексія Михайловича. Утім повноважне — так зване «велике» — посольство в Україну вирядили вже 9 жовтня. Причому навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не вручивши вірчих грамот поставленому на його чолі боярину, царському дворецькому, наміснику тверському Василю Васильовичу Бутурліну. Усе це було відправлено вже згодом, навздогін посольству.

Разом з Бутурліним до України було виряджено й ціле гроно високих царських сановників: окольничих, стольників, князів, стряпчих, а також служителів нижчого рангу — піддячих, товмачів, «собольників», сторожів...

Для того аби членам посольства легше було виконати покладені на них дипломатичні доручення, царським дипломатам було виділено «в запас соболи». Окремою статтею видатків було позначено «государево жалованья» вищим церковним ієрархам Київської митрополії (зокрема, Київському митрополиту, Чернігівському єпископу, архімандриту Печерському), а також — «в монастыри, и к соборным церквам протопопам на милостыню». «Собольний запас» був призначений і для того, аби полегшити збір в Україні важливої для російських інтересів інформації («от проведыванья вестей»), існував навіть спеціальний прейскурант «от проведыванья вестей кому что в почесть дати».

Продемонстрований при відправці з Москви до України великого посольства поспіх, вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційного оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання співпадають з дійсним станом речей. Так і цього разу шлях з Москви до Переяслава виявився набагато тривалішим, аніж на це сподівалися думні чини і дяки Посольського приказу. Причому затримки були викликані як важко прохідною дорогою в складних погодних умовах кінця осені — початку зими, так і складнощами політичного характеру.

Доволі дивні й абсолютно не передбачувані затримки почалися ще на землях, підвладних московському цареві. І справа тут полягала не лише в традиційних і позачасових російських бідах — бездоріжжю та розхлябаності. Хоча й вони були присутні. Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздогнала звістка про те, що царський прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною, йому вже відправили. Однак... у дорозі через дощі й вологість вони зазнали непоправних пошкоджень — «А