Ірвін Шоу - Нічний черговий

реєстрував мене, я запитав у нього назву і телефон найближчого приватного банку. Як більшість американців мого віку, я мав досить туманне уявлення про швейцарські банки, але завдяки газетам і журналам був твердо переконаний, що тут можна надійно заховати гроші. Клерк негайно написав назву і телефон, ніби всі американці, яких він обслуговував, перш за все ставили саме це питання.

Другий клерк провів мене у номер. Він був зручний, просторий і такий чистий, яким, на моє уявлення, і має бути швейцарський готель.

Чекаючи, поки принесуть мої речі, я зняв трубку і назвав телефоністці номер банку. Було пів на десяту за швейцарським і, отже, пів на п'яту ранку за нью-йоркським часом, але я не почував себе втомленим, дарма що зовсім не спав у літаку.

Голос у телефоні сказав щось німецькою мовою.

— Ви говорите по-англійському? — спитав я, вперше у своєму житті жалкуючи, що моя освіта не дозволяє мені сказати «Доброго ранку» жодною мовою, крім рідної.

— Так, — відповіла жінка. — З ким ви бажаєте поговорити?

— Я хотів би домовитись про відкриття рахунку у вашому банку.

— Зачекайте, будь ласка, одну хвилинку, — попередила вона, і майже відразу озвався чоловічий голос:

— Доктор Хаузер. Доброго ранку.

Он як! У Швейцарії справу з грошима мають доктори. А чому б і ні? Адже гроші — це і хвороба, і ліки.

Я назвав доктору своє ім'я і ще раз пояснив, що хотів би відкрити рахунок у банку. Хаузер відповів, що чекатиме на мене о пів на одинадцяту.

У двері постукали, це принесли мої речі. Я вибачився перед носильником, що не маю швейцарських грошей на чайові, але він тільки всміхнувся, подякував і вийшов. Я відчув, що Швейцарія починає мені подобатись.

Потім я набрав потрібну комбінацію на замку і потягнув за ручку, щоб відчинити більшу валізу. Але в мене нічого не вийшло. Я спробував ще раз. Замок не відмикався. Ще одна спроба — і знов, ніякого наслідку. Я був певний, що набираю все правильно. Я взяв меншу валізу, на якій була та сама комбінація, повернув ручку і потягнув за кришку. Вона відразу відчинилася.

— Прокляття, — вилаявся я, стримуючи дихання. Очевидно, під час польоту другу валізу штовхнуло, і в замку щось зламалося. У мене не було нічого під руками, чим я міг би зламати замок. Я не хотів, щоб це робив хтось інший, тому пішов до портьє і попросив у нього викрутку. У кишеньковому словнику портьє слова «викрутка» не було, але за допомогою моїх виразних жестів, він нарешті зрозумів, що мені потрібно. Сказав щось по-німецькому своєму помічникові, і через кілька хвилин той з'явився з викруткою.

— Якщо потрібно,— запропонував портьє,— він піде з вами.

— Дякую, не треба, — відповів я і повернувся до кімнати.

Протягом п'яти хвилин, я дряпав і нівечив замок, а водночас і оплакував свою гарну новеньку валізу. Якщо це ще можливо, я вставлю в неї новий замок.

Нарешті кришка відчинилася. Зверху лежала спортивна куртка ядучого кольору. Ніколи в житті у мене не було таких курток.

Я взяв в аеропорту не свою валізу. Дуже схожу на мою, таку саму завбільшки, такого ж кольору і з тими самими застібками. Я висварив крізь зуби американську поточну систему виробництва і продажу товарів, коли все виготовляється мільйонними тиражами, і відпустив кришку. Вона впала на місце, клацнувши замком. Дбати про чиїсь речі я не збирався. Погано тільки, що я зламав замок. Я знову пішов до портьє, повернув йому викрутку, пояснив, що в мене сталось і попросив подзвонити в аеропорт, щоб запитати, може, хтось із пасажирів сповістив, що сталася помилка і я зможу забрати свою валізу.

— У вас лишилися талони на валізи? — запитав портьє.

Він поблажливо спостерігав, як я порпаюсь в своїх кишенях.

— Такі випадки трапляються,— зауважив він.— Завжди треба це мати на увазі. Коли мені доводиться кудись їхати, я завжди наклеюю на свої речі великі яскраві етикетки зі своїми ініціалами.

— Гарна ідея,— погодився я.— Треба запам'ятати на майбутнє.— Талонів у мене не було. Мабуть, я викинув їх, коли вийшов з митниці, вирішивши, що вони мені більше не знадобляться.— Подзвоніть, будь ласка, негайно. Я не знаю німецької і...

— Зараз подзвоню.— Він узяв трубку і назвав номер.

Через п'ять хвилин, після жвавої розмови на швейцарському варіанті німецької мови, що перебивалася довгими паузами, під час яких портьє голосно тарабанив пальцями по столу, він поклав трубку.

— Ніхто не зголошувався,— повідомив він.— Якщо будуть якісь новини, вони вам зателефонують. Коли пасажир, який узяв вашу валізу, приїде в готель і розпакує речі, він одразу ж помітить помилку і подзвонить в аеропорт.

— Дякую,— сказав я.

— Нема за що,— кивнув він. Я пішов до свого номера.

«Коли пасажир приїде в готель і розпакує речі», сказав портьє. Я чув деякі розмови в літаку. В Європі, мабуть, п'ять лижних курортів, і з того, що я чув, моя валіза може бути зараз в дорозі або в Давос, або в Шамоні, або в Церматт, або в Лех, або... Я в розпачі покрутив головою. Хоч би хто взяв мою валізу, він може взагалі не відчинити її до завтра. А коли спробує, мабуть, зробить те ж саме, що і я — зламає замок. І, певно, не буде такий перебірливий, як я, побачивши чужі речі.

Я розкрив валізу і подивився на яскраву куртку. В мене було передчуття, що я матиму багато клопоту з людиною, яка носить такі речі.

Я з тріском захлопнув валізу. Потім підійшов до телефону і назвав номер банку. Коли мені відповіли, знову попросив д-ра Хаузера. Він ввічливо вислухав мої пояснення стосовно того, що я не зможу сьогодні зайти. Фахівець з найбільш гарячих проблем міжнародної валюти, він за будь-яких обставин залишався спокійним. Я сказав, що, можливо, перенесу наше побачення на завтра.

— Я буду в банку цілий день,— відповів він.

Після розмови я довго сидів, утупившись у телефон. Мені нічого було робити, тільки чекати.

Таке трапляється, як сказав портьє, завжди треба бути напоготові.

Він трохи запізнився зі своїми порадами.

9

Протягом наступних двох днів я разів десять примусив портьє дзвонити в аеропорт. Відповідь була одна й та сама: до них ніхто не звертався. Ніхто із