Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

— А нахуя нам лішніє мусора? — підсумував новину Масік і повернувся на місце. 

— Жах який, — злякався Ваня, маніяки завжди були десь там, але так, щоби в тебе під будинком, ще й три рази поспіль?! Світ однозначно з’їжджає з глузду, цунамі докотилося до Червоного Хутора. Дожилися. Дотанцювалися. 

— Так ми єго, по ходу, віделі вчєра, — Масік закурив й поклав на коліна ноутбук.  

— Та ладно? — розхвилювався Ваня. — Звідси? 

— Та да. Часов в дєсять, уже дєла подєлалі, расходіться собіралісь. А сначала кіпіш — баба орьот: «Дєржітє єго!», ми гля туда, под посадку, а там какой-то штимп біжіт чєрєз дорогу. 

— І який він? — Ваня ледве втримався, щоби не підскочити до краю й не подивитися в напрямку посадки. 

— Как… ну... тьомний підор, — забарився з відповіддю Масік. 

— Ночью всє підори тьомниє, — єхидно пояснив Кєша. — Даже в бінокль. Чухнул, падло, во двори. І с концамі. 

— Ну, ви хоч слідкуйте. Може, повернеться. Не дай бог, конєшно. 

— Куда ж ми дєнємся. Сідім, цинкуєм за трасой. Своїм сказалі: слухайтє базар, вдруг кто-то шо-то лішнєго наговоріт. 

Це було правильно. І це… Про зайві розмови… Точно, блін, він же забув спитати в Іри, чи вийшло в неї вирізати той діалог на подвір’ї моргу. Ваня різко підхопився, попрощався й побіг додому — телефонувати й збиратися на похорон. Бо тут можна було опритомніти лише під вечір. Траплялося й таке. 

Він забіг додому, висипав пачку «Галки» в банку, набрав Іру — глухо, зайнято. Швидко написав їй повідомлення, побризкав обличчя водою, почистив зуби й зробив десяток вдихів-видихів. Бада-бум, треба віддати йому належне, ще тримав. От чому, коли ти поспішаєш, всі кайфи тривають довше, ніж треба? 

Ваня швидко перевдягнувся в парадно-концертний чорний костюм, в якому він був схожим на переляканого баскетболіста, якого притягнули до президента отримувати державну нагороду. Ще раз побризкався водою, натягнув куртку й побіг на вулицю. 

В Іри знову висіла друга лінія — готується до зйомки, все зрозуміло. Лишалося тільки сподіватися, що вона прочитає повідомлення й захоче допомогти. Ваня вибіг з під’їзду й одразу наштовхнувся на Радіо-Юру, який хутко вирушив навперейми, вочевидь, збираючись терміново повідомити про щось дуже важливе. Оскільки Ваня знав тему семінару, він на випередження замахав руками: 

— Знаю, Юро, знаю! Маніяк у нас! — й побіг далі, лишивши розчарованого сусіда напризволяще. 

Пробігаючи повз «Фєдю», він раптом перелякався — а чи не заліз хтось до машини й не витягнув звідти магнітолу? Що ж ти робиш, бада-бум?! Попусти мене вже, попусти! Ваня швидко посмикав усі дверцята, перевірив багажник. Радіо-Юра вирушив до паркінгу, збираючись все ж таки викласти свою версію жахливих місцевих новин. Не давши йому шансу, Ваня знову заперечливо замахав руками й побіг до метро, щиро сподіваючись, що підступний Амстердам злякається такої фізкультури й відступить. Хоча б трохи. 

* 

У метро він спускався геть мокрим. Приємний протяг з тунелів швидко охолодив розгарячіле тіло, але дуст досі тримав, і з цим треба було щось робити. Спочатку Ваня посидів на лавочці, притупуючи ногами. Не допомогло. Потім пройшовся, зібравши руки за спиною у замок — теж без мази. 

Треба було відволіктися — дістав навушники й ввімкнув рекомендації в ютубі. Клацав по треках і жахався — ну навіщо він це зробив! Одне й те саме! Тоді знайшов пісню «What It Is», й одразу стало добре. 

Із першими акордами в тунелі показалися вогні поїзда, що наближався. Ваня гнав з голови нав’язливу думку, що треба було одразу увімкнути Девіса, тоді б і поїзд приїхав раніше. В такому стані можна було б спокійно хвилин десять порозмірковувати про подібні зв’язки між подіями, а він прагнув іншого — хотів, щоб його нарешті попустило, він же їде на похорон. 

Почало хилити в сон — без необхідної дози кави організм почувався ніяково. Ваня думав: «Все викликає залежність. І музика, і телевізор, і мережі, і кава. Навіть бада-бум може стати необхідним, треба наступного разу обрати щось більш спокійне, творче. Повільно перебирав у пам’яті спогади про сорти канабісу, стуливши очі, слухав по колу пісню, сидячи біля замкнених дверей, — головний привілей тих, хто живе на околиці. 

Він доїхав до Сирця спокійно, вже без тіпання, але голова все ще жила окремим життям, й Ваня просто спостерігав за плином думок. Вичекавши момент, спробував перемикнутися на розслідування — які їхні подальші дії? Страхова? А потім? Думки, здавалося, хаотично стрибали, наче Янукович по пеньках — не зупиняючись на жодному з них. Добре, на місці буде видно... 

А на місці вже було людно — люди загалом люблять будь-який похорон, бо вони — живі, а головний герой — вже ні. Наявність телекамер тільки додавала цікавості — зібралося повно бабусь, алкашів і просто сусідів, яким не треба було сьогодні на роботу. Очкастий оператор Коля брав панораму з піддашка над парадним. І як він туди заліз із камерою? Коля махнув Вані рукою, вказавши напрямок: тобі — туди. 

Звичайно, наші зібралися під балконом, саме там, де кілька днів тому летально приземлився громадянин Роман Волошенко. Ваня підійшов, привітався з усіма — Іра розмовляла по телефону, а Толік-звукач з водієм не пускали натовп під другу камеру, яка знімала проїздку від місця падіння на натовп, транзитом через ноги й тіла. 

Одразу звідкись з’явився й Віталій — потиснув руку, став поруч. 

— Ну, шо ти? — спитав поліціянт, роздивляючись навколо. Ваня подумав, чи не спалить його зараз опер по накурених очах. Мабуть, вони зараз трохи вологі й червоні, у Віталія ж має бути досвід експрес-оцінки стану співрозмовника, їх вчать такому. Хоча... І що з того? Не заарештує ж він колегу по зйомках? Це було б дуже смішно. Тільки уявити подібне... 

Ваня зібрався з силами й нарешті відповів: 

— Та нормально все. 

— Ти гля, — вказав обличчям на людей Віталій. — Шо курки на просо, все сошлись, уже на ничку разлівают, помінают. Будєт в участкового сєгодня работи, ой будєт… 

— Та да, — коротко погодився Ваня, роздивляючись сусідів ніби очима оперуповноваженого — п’яних вистачало, а ще ж тільки обід. 

Чужа смерть, гучна та загадкова, здавалося, вкрай збудила спільноту панельки. Люди цікаво спостерігали за операторами й чекали на тіло. Біля лавочки складали квіти, там вже стояло велике фото Романа, але Тоні з дідом не було видно. 

— Тіло привезли? — спитав у Віталія Ваня. Той хитнув головою: 

— Да, однокласники занеслі домой. 

— Як Тоня? 

— Та плачет всю дорогу. Ірка єй кольоса дала какіє-то, но всьо равно