Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

Ті прийшли, почали мурувати стіни зі східного й північного боку, щоб дати фундаменту на західному боці добре влягтися.

Ближче до літнього сонцестояння узялися за небезпечний бік. Усе наче йшло добре. Дійшли майже до останньої кладки, бо ж будівельники вправні хлопці, а в середині липня поповзли тріщини. Усе раптом почало зсуватися. Довелося в неймовірному поспіху розбирати цеглу, доки зсув не припинився.

Лейтенант по-справжньому засмутився. Він не знав, як йому вчинити.

У той час, коли довелося зупинити будову, закінчилися гроші, надані тестем. Звісно, фабрикант Вальрот був людиною щедрою, готовою до розуміння ситуації. Якби лейтенант звернувся до нього на кілька днів раніше, написав і пояснив, чому будівництво виявилося дорожчим, ніж передбачалося, і попросив грошей на його завершення, тесть не відмовив би. Але тепер, після нового зсуву, лейтенант не хотів звертатися до нього по допомогу. Мусив би визнати, що іще немає ні підлоги, ні даху, ані стін навіть і що гірше — ​треба знову починати з укладання фундаменту.

Тесть міг би подумати, що він невдаха, і втратив би до нього довіру.

Лейтенант вже був готовий відмовитися від затії, хоча й дуже цього не хотів. Усі його плани йшли шкереберть. Ще й стара стайня уже ледь не валилася.

Звісно, давно треба було перенести будівництво на нове місце, але як вчинити тепер, коли стіни наполовину готові? Та й не відомо, що коштуватиме дорожче: починати від початку чи продовжувати будувати на старому місці.

Є в Естра-Емтервіку невеличка фабрика Ґордшьо, лише за півмилі від Морбакки. У ті часи там мешкав брат пані Лаґерльоф, фабрикант Карл Вальрот, чоловік розумний і розсудливий, якому лейтенант довіряв, як нікому іншому на світі. Ось до нього він і подався, щоб пожалітися на свою біду й попросити поради.

Фабрикант Вальрот рішуче порадив відмовитися від будівництва.

— Немає сенсу просити у батька ще грошей, — ​сказав він. — ​Він охоче допомагає, але хотів би, щоб гроші використовувалися з користю. Брати позику теж не радив би. Невідомо, скільки ще доведеться перекладати стіни. Так і збанкрутитися недовго!

Лейтенант залишися ночувати в Ґордшьо, увесь вечір проговорив зі шваґром та його дружиною. Бо як же відпустити гостя без вечері? Лейтенант намагався триматися, як звичайно, розважав господарів жартами, але в душі заліг крижаний холод. Він розумів, що шваґер має рацію, не ображався на нього, але усвідомлення власних марних зусиль боляче вразило його самолюбство.

Дорогою додому з голови не йшли похмурі й дивні думки: невже він з тих людей, що на кожному кроці зазнають поразки?

А були ж часи, коли він вважав себе пестунчиком долі. Щасливо одружився, отримав у спадок Морбакку. Та ось згодом його почали переслідувати невдачі.

Він подав у відставку з військової служби лише тому, що отримав прочухана від начальника за знехтуване шикування. Рішення поспішне, але він не надто за ним жалкував. Засмучувало лише те, що не став полковим писарем, як батько. Ці обов’язки встигли розділити між двома діловодами. Одна з посад дісталась би йому, але й сама посада незначна, і платня мізерна.

Спроба поглибити русло Емтан теж закінчилася провалом.

На півдорозі між Морбаккою і Ґордшьо лежав Ос-Брюнн, старий курорт лікувальних вод, який лейтенант Лаґерльоф вирішив модернізувати. Збудував нову купальню, найняв чоловічий і жіночий персонал, сподіваючись, що недужі хлинуть потоком, але теж прорахувався. Хтось таки приїжджав, та курорт все ж не окуповувався.

І ось тепер невдача з великим будівництвом. Щось йому наче пороблено. А може, не такий діловитий, як інші. Мабуть, найліпше дати собі спокій, відмовитися від планів, сидіти в кріслі-гойданці, читати газети й пустити все на самоплив.

Коли лейтенант нарешті дістався додому, дружина чекала на нього, сидячи на східцях ґанку.

Як же вона схожа на свого брата з Ґордшьо! Така ж розумна, розсудлива, серйозна й працьовита, байдужа до розваг і так само, як брат, не терпіла в людях ненадійності й авантюризму.

Лейтенант любив її і високо цінував, не менше, ніж шваґра. Але нині ввечері волів би, щоб вона чекала на нього в будинку, а не на порозі. Бо ж цього разу була його супротивником, як і її брат.

— То що сказав Калле? — ​запитала пані Лаґерльоф, коли вони ввійшли в спальню.

— Погоджується з тобою і всіма рештою. Вважає, що треба відмовитися від будівництва, — ​відповів лейтенант.

Пані Лаґерльоф промовчала. Сіла на звичне місце за швейним столиком і задивилася у світлу літню ніч, навіть не думаючи роздягатися до сну.

Лейтенант уже скинув сюртук.

— Не лягатимеш? — ​запитав він.

З дратівливого тону чутно було, що він сумний і сердитий.

— Мені здається, — ​стиха, спокійно сказала дружина, дивлячись у вікно, — ​що тобі треба закінчити будівництво.

— Що ти сказала?

— Думаю, що треба завершити почате.

— Ти про стайню?

Лейтенант підійшов ближче. У ньому прокинулися проблиски надії, але він не був певний, чи правильно витлумачив її слова.

Пані Лаґерльоф увесь вечір обдумувала цю проблему. Негоже її чоловікові знову зазнати невдачі. Це не піде йому на користь. Можливо, й ліпше відмовитися від будівництва, але він надто близько візьме поразку до серця. Ні її брат, ні батько не могли цього зрозуміти, а вона, дружина, чудово розуміла.

У серцях коханих їй людей пані Лаґерльоф читала так само легко, як у книжці, але в моменти великого хвилювання не вміла висловити свої думки. То було для неї так само складно, як тлумачити щось зі староєврейської мови.

— Я не поділяю думки Калле, — ​промовила вона й замовкла.

— До чого ти ведеш? — ​запитав лейтенант, аж тремтячи від нетерплячки.

Він не смів повірити, що дружина змінила свою думку й перейшла на його бік.

Відчуваючи його хвилювання, пані Лаґерльоф щосили намагалася пояснити, що має на увазі.

— Я думаю інакше, ніж Калле. Я думаю, що ти повинен добудувати стайню, до того ж на тому місці, яке обрав. А ще я вважаю, що нам треба взяти позику під заклад хутора, тоді не доведеться просити грошей у батька.

Нарешті він усе збагнув і втішився. Якщо дружина на його боці, ніякі труднощі не страшні. Під ногами надійна твердь, можна зводити стіни.

— Хай благословить тебе Господь, Луїзо! — ​скрикнув лейтенант Лаґерльоф.

Після ухвали рішення між ними постали наче ще ніжніші стосунки. Відтепер в усьому, що стосувалося будівництва стайні, лейтенант радився з дружиною.

Коли нарешті відчинилися двері нової стайні, коли урочисто, одну по одній, завели й прив’язали в стійлах корів, коли посадили в кліті курок, гусок, індиків та качок, а телят — ​у загороди;