Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

6.2

 

Одягнувши найтонший одяг, який знайшовся у гардеробі, і закутавшись у хламиду, Лін рішуче ступила на ґанок, де чекали хранителі. На кожному з них теж було напнуте щось біле, безформне і об’ємне.

Привіталася.

Вони похмуро відповіли.

Цікаво, скільки стародавніх книг зіпсував Малдраб, щоб проінформувати всіх зацікавлених? Лін вже зрозуміла, що про вік манускриптів можна судити не тільки по шкірі рідкісного звіра на палітурці, але й по тому, вручну написаний текст чи ж надрукований на досить-таки давно винайденому друкарському верстаті.

– Що, хтось помер?

Хлопці захитали головами, проте навіть Марк утримався від зауважень.

– А чому такі похоронні обличчя?

Вони не розуміли її настрою. Дивно, їм-то яке діло до проблем імператора? Чи вони засмутилися через власне безглузде вбрання?..

Загадка вирішилася несподівано і, головне, обнадійливо.

– Я придумав, як старому козлу надбити роги! – почав гвардієць. – Предків він згадав, злидень всевладний! Не переживай, гаразд?

– А чого б це мені переживати? Обряд схвалений богами, та й слухняна донька повинна беззаперечно виконувати веління мудрого батечка.

Замість того, щоб порадіти і заспокоїтись, обидва хранителі втупилися в Лін з підозрою. Марк здогадався першим. Безцеремонно потягнув халат, який дівчина завбачливо притримувала біля горла, і повернувся до метаморфа.

– Ти тільки подивися! Та я ж міг виграти подвійну платню!

Той подивився. На чорні, підкачані про всяк випадок штани і світло-блакитну сорочку з настільки тонкої тканини, що під ними вгадувалася нижня білизна.

– Надивились? – Лін знову закуталася в хламиду. – Марку, хто той ненормальний, з ким ти хотів сперечатися?

– А, це Дісон з Крезіном побилися об заклад на сотню золотих, і мене звали. Ельф стверджував, що ти придумаєш чудо, а радник був за скандал. Поділишся планами? Ще є час зробити ставки!

– У планах – імпровізація, тому краще не ризикуй. У мене є невелике прохання. Ви там будете зі зброєю?

– Ясна річ. – Гвардієць продемонстрував захований в складках вбрання короткий меч. – А що?

– Зможеш впустити його якомога гучніше, коли… Хм, навіть не знаю. Мабуть, коли принц опиниться в центрі уваги!

Марк розсміявся:

– Гадаєш, він злякається і… Ні, він все-таки воїн, а не нервова панянка.

– Саме так! Панянка там буде інша – полохлива і психована. І вона потім на тебе накричить, назве різними нехорошими словами! Можливо, з кулаками накинеться, але ж ти не образишся? – підморгнула Лін.

– Я? Я не образливий. В око дам і заспокоюсь. А чому б не доручити це відповідальне завдання нашому юному другу? Його розгубленість перед людьми буде менш підозрілою.

Дівчина задумалась. Ідея з легкою колотнечею спала їй на думку тільки зараз, і те, що саме Марк стане співучасником, було очевидним. А метаморф… Він мав вагомий недолік – почуття і наміри відбивалися на його обличчі надто явно. До того ж невідомо, що він про це думав.

– Так, я впораюсь, – поділився своєю думкою Карі, – відмінна ідея!

Лін зітхнула. Ідея, може, і відмінна, однак…

– Карі, не ображайся, але у тебе обличчя – як відкрита книга. Всі відразу ж здогадаються.

– Я не просто впущу меч, а з силою штовхну його до землі. Гуркіт гарантую, – наполягав метаморф.

Вона трохи повагалась і погодилася.

– Пам’ятай, коли всі переведуть погляд на Геданіота…

– Не турбуйся, крихітко, – заспокоїв її Марк, – якщо малюк схибить, я гримну… чим-небудь.

– Ходімо, гримальнику. – Лін неквапливо попрямувала до храму. – Імператор, напевно, вже закипає.

***

Малдраб Четвертий дійсно нагадував киплячий чайник, з якого ось-ось зірве кришку (а то і весь дах). Але причиною його хвилювання була аж ніяк не затримка двійника.

Імператор вже гірко шкодував про те, що вчора піддався люті і не прислухався до розумних порад. А раптом божевільна дівчина плюне на всі домовленості? Чи в її світі панують настільки суворі звичаї, що тепер їй залишається тільки втопитися? Втім… З огляду на її поведінку – навряд чи! Ймовірніше, вона влаштує такий спектакль, що камінь на шию знадобитися самому Малдрабу.

Хай там що, а використовувати обряд, про який ніхто й не пам’ятав до вчорашнього дня (крім храмового настоятеля, що за пляшкою вина почав ностальгувати про давні часи), було нераціонально.

І радники переконували, навіть просили змінити гнів на милість, та Малдраб залишився невблаганним… І упертим.

Як нерозумно. Як підло. Як дріб’язково і негідно.

Імператор знав, що в роздратуванні може наробити дурниць. А також він знав, що вірні радники завжди його зупинять перед непоправним.

Якщо встигнуть.

І якщо захочуть.

То чому ж вони так непереконливо заперечували? Для кого це випробування насправді?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍