Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Я швиденько вмилася і провела всі ранкові процедури (без фрейлінських свідків). А потім одягла сукню і подивилася на себе в дзеркало.

Так! Краса – це велика сила. Я навіть сама собі почала подобатися. Не встигла насолодитися своїм ошатним виглядом, як суміжні двері відчинилися, і звідти долинуло:

– Наталія, зайди, будь ласка, до мене, – звідки така офіційність? Треба дізнатися, у чому справа. Швиденько прослизнула у двері та побачила вже повністю одягненого чоловіка. Все ж таки він і, справді, красунчик.

– Сідай, – він махнув рукою у бік крісла. Я, заінтригована подібною серйозністю, сіла і підвела на нього очі.

Дін підійшов ближче і глянув на мене.

– Артур прибув. Зараз біля стін палацу він вимагає, щоб йому негайно тебе повернули, або він звернеться з проханням до свого короля.

– І...

– Артур не остання особа у своєму королівстві, тож король Кордії може піти йому назустріч.

– І... – яка ж я багатослівна сьогодні.

– Може початися війна.

– Ой!

Як таке може бути? Війна через одну людину? Причини мають бути серйозніші, ніж викрадення чиєїсь дочки.

– Ти жартуєш? – запитала з надією в голосі.

– Ні, – серйозно відповів Дін. – Не одразу, звісно. Спочатку будуть спроби викрасти моїх близьких. Якщо спроби виявляться вдалими, тоді я повертатиму їх усіма можливими способами, а далі...

– А далі цьому кінця не буде, – не дослухавши, сказала я. – Так?

– Саме так.

– Послухай, Дін, – почала я.

– Ні.

– Та ти тільки подумай, – спробувала ще раз.

– Ні.

– Ну, це ж неправильно! Має бути якийсь вихід?

– Який? Він тебе тут не залишить, а я тебе не віддам.

– Ти ж все одно збирався допомогти повернути Талію, чи вже передумав? – вимогливо подивилася на нього. – Ось і вихід.

– Не передумав, – обурився Дін, що я засумнівалася в його слові. – Але як це зараз допоможе?

– Зараз ти відпустиш мене з Артуром, а коли...

– Ні! Я ж сказав, ти нікуди не втечеш! – заявив Кордевідіон, навіть кулаком у спинку крісла вдарив для більшого ефекту.

– Чому ти такий впертий? З тобою ж неможливо говорити!

– Хто б казав!

– Артур зараз засмучений, про Береніку, взагалі, мовчу. Подумай хоч трошки про почуття батьків Талії.

Очі Діна звузилися, і як тільки він відкрив рота, щоб щось сказати, я його перебила:

– Якщо ти зараз запитаєш, чи має тебе це хвилювати, я стукну стільцем по твоїй упертій голові.

Вираз цілковитого шоку на обличчі Діна варто було побачити. На сто відсотків впевнена, що чоловік у житті не чув таких слів на свою адресу.

– Може, тебе відшмагати та замкнути в спальні, щоб навчилася шанувати чоловіка, – задумливо промовив Дін, оглядаючи мене з ніг до голови, мабуть, забувши, що спальня якраз і не замикається.

– Спробуй, – так само задумливо розглядаючи його зверху до низу, відповіла я, – і тобі доведеться навчитися жити з жінкою, яка завжди люто буде тебе ненавидіти. Хочеш спробувати?

– Мабуть, ні, – трохи подумавши, озвався чоловік. – Але на таку образу відповісти все ж треба. – не встигла я опам'ятатися, як він, підхопивши мене, поставив на крісло ногами, майже зрівнявши наш зріст.

Перш ніж я зрозуміла, що планує Дін, його губи злилися з моїми у такому зворушливо пристрасному і шалено романтичному поцілунку, що аж подих перехопило. Це ж від несподіванки? Не від захоплення?

Я була так приголомшена, що на мить втратила здатність щось усвідомлювати. Відчувала лише п'янкий рух його губ, що цілували мене, і рук, що ніжно гладили моє волосся та спину.

Коли він перервав поцілунок і відхилився, я ледве змогла отямитись. Дихання було швидким та уривчастим. Розплющивши очі (навіть не помітила, коли їх закрила), зніяковіло глянула на Діна. Його груди теж швидко здіймалися та опускалися, поки він намагався заспокоїтись. В очах виблискували жовті іскорки.

Потім він притулив своє чоло до мого, поступово заспокоюючись, і запитав хрипкуватим голосом:

– То що ти там казала про батьківські почуття?

– Що? – тупо перепитала я.

Однак, непоганий він знайшов спосіб заткнути мені рота. Все забула, про що ми тут балакали.

– Запитую, що робитимемо? Адже Артур чекає, – з легким натяком на сміх, знову запитав він, знімаючи мене з крісла і ставлячи на підлогу.

І чого, постає питання, причепився? Який такий Артур? Знати не знаю жодного Артура! Чи знаю?

– Е-е-е… Артур? – перепитала я.

– Артур! – передражнив мене Дін. – Будемо переконувати його, що ти безнадійно закохалася в мене і ніколи не залишиш?

Нарешті трохи прийшла до тями.

– От навряд чи він повірить. Краще будемо зізнаватися, що я не Талія і вмовляти його почекати, не роблячи необдуманих кроків, поки його дочка повернеться.

– А в це він повірить? – скептично простяг чоловік.

– Спробуємо переконати, – впевнено відповіла я.

І раптом згадала про щось важливе, що зовсім вилетіло з голови. У мене ж була сумка! Я точно пам'ятаю, що, йдучи з Мілкою з дому, перекинула жіночий аксесуар через плече і більше не знімала. Треба з'ясувати, де вона зараз. Найімовірніше, відповідь знає Террі.

– Сумніваюся – пробурчав Дін.

– Будемо переконувати так, щоб повірив, – впевнено відповіла я.

Треба тільки знайти сумку, бо там у мене багато цікавого. Найбільшу надію я покладала на свій улюблений Айфон та фотографії, що були в ньому. Головне, щоб акумулятор не розрядився. Потім треба буде з'ясувати, чи можна його зарядити десь. Оскільки електрика тут була присутня, я сподівалася, що знайдеться розетка.

– Дін, мені терміново треба поговорити з Террі, щоб... – не встигла закінчити думку, як у коридорі пролунав гуркіт.

– Кевін!

До приміщення увірвався кістлявий камердинер і завмер, помітивши мою присутність.

– Кевіне, не хвилюйся, я не кусаюсь. Нема чого мене боятись. До того ж, і вкусити тебе нема за що, – сказала я обережному слузі.