Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Розділ 12

Ой, матусю! Террі все ж встигла.

Суміжні двері з грюкотом відчинилися, і на порозі з’явився розлючений сусід. Обвів очима нашу онімілу композицію і прогарчав:

– Геть звідси! Зараз же! Усі!

Я відразу ж спробувала очолити втечу, але мене зупинило лише одне слово:

– Дружино!

– Так, дорогенький, – якомога лагідніше відповіла я, з надією поглядаючи на прочинені двері, через які миттєво зникли всі присутні, навіть найретельніший поглиблений оглядач, який примудрився викотитися першим.

– Ти куди це зібралася?

– Ти ж сам сказав – “всі геть”, а я, як зразкова і слухняна дружина, і пішла.

– Значить, зразкова та слухняна? – звузив очі мій чоловік, пильно дивлячись на мене. – Ану, йди сюди.

– Ой! А ось прямо зараз мені зовсім не хочеться до тебе йти, – прочинені двері мене просто вабили, і я почала боком до них рухатися. Помах руки Діна, і вони, гучно гримнувши, зачинилися.

– Може, варто посмикати? – задумливо промовила я сама собі. – Ймовірно, відкриються?

– Не варто, не відкриються — заспокоїв мене чоловік, — А тепер скажи мені, що це таке? – на витягнутих руках Діна переді мною з'явилися яскраво-рожеві трусики з рукавчиками. Надзвичайно елегантні, вони були прикрашені червоним мереживом і вишитими трояндочками того ж кольору. Неймовірна краса. І чому, спитати б, лютувати?

– Е... трусики? – запитала я.

– Чиї? – продовжив він допит.

– Твої? – припустила я. – Не думала, що тобі подобається такий стиль, але виглядає досить мило.

– Тобі подобається? – поцікавився чоловік.

– Дуже, гарненькі такі, – знову поглянула на двері. Може, все ж хтось відчинить?

– Якщо подобається, значить, одягай.

– Що?!

– Що чула! Візьми та одягни!

– Не буду, я вже маю. Не одягати ж двоє? – я обережно відступила за скляний столик, намагаючись віддалитися від Діна, який наближався.

– Нічого, зате не замерзнеш. Одягай давай! – і він рвонув за мною.

Тихо верескнувши, щоб не почули на фрейлінських посиденьках у коридорі, я побігла навколо столу. І тут же була схоплена довгою рукою чоловіка, який просто перегнувся через нього.

Дін витягнув мене з-за столу і, попри мої відчайдушні спроби опору, потяг до ліжка.

З розмаху сів на нього, не звертаючи уваги на мої відбрикування, і поклав мене собі на коліна обличчям униз. Задерши мою неосяжну сорочку до пояса, чоловік натягнув на мене одежину, яку я сьогодні вночі віддала Террі, щоб вона замінила нею білизну, підготовлену Кевіном Діну.

Потім Дін дуже прискіпливо розгладив усі неіснуючі складочки на ідеально гладкій тканині, і повернув мене до себе.

– Ще раз щось таке утнеш, і все піде у зворотному напрямку, зрозуміла? – попередив він, дивлячись мені прямо в очі.

– Зрозуміла, – кивнула головою, погоджуючись. Ну хто ж не зрозуміє, що таке, зворотний одяганню процес?

Дін вивантажив мене на ліжко і підвівся. Поправив на собі халат, який я з переляку одразу і не помітила, ще раз глянув на мене і пішов. 

А я засмутилася – ну що за несправедливість така? Чому він завжди перемагає мене? Потім згадала розпатланого чоловіка з обуреним обличчям, що увірвався наче вихор і заспокоїлась. Навряд чи хтось ще бачив таке! І я вирішила, що цю битву не програла. Це була справжнісінька бойова нічия! Тож настрій трохи піднявся. 

Зістрибнувши з ліжка, смикнула шнурочок виклику, сподіваючись, що двері вже відчинені. Вони й справді прочинилися, і через отвір прослизнула красуня-покоївка, зупинившись прямо на порозі.

– Пані?

– Заходь, Террі, не бійся, – запросила я служницю жестом. – Дін про тебе навіть не згадав, – і не втрималася від хвастощів, пошепки запитавши: – Террі, ти чула, як Величність гнівався?

– Ще як чула! Мабуть, пів палацу чуло. А що, як Його Величність здогадається, що це я зробила? – скелетиха ніяк не могла повірити, що кара за таке лиходійство не зачепить її.

– Та кинь ти, Террі, ніколи він на тебе не подумає. Ось я, це вже інша річ. Він заздалегідь був упевнений, що я не залишу без помсти все, що він зі мною вчинив, тому й чекав від мене якоїсь підступності. І дочекався! – мстиво додала я.

– Тоді вдягатися? – Террі нарешті відірвалася від дверей і рушила до мене.

– Так, не завадить. Не хизуватися ж мені цілий день у сорочці.

Стулка дверей знову відхилилася, показавши обличчя першої дами.

– Ваша Величність...

– Почекай, Федеріко, – не встигла я навіть договорити, як двері тихенько зачинилися. А я з тугою подивилася на них.

– Террі, – коли “обличчя” покоївки повернулося, що, мабуть, означало, що вона мене уважно слухає, я спитала з надією. – А ці двері, мабуть, на замок не замикаються? – і вказала рукою на щойно зачинені фрейлінською командиркою.

– Ні, не замикаються, – повідомила служниця. – Адже вранці фрейліни... – але я перебила її, вже знаючи, що ці дами самі ввалюються в спальню, не чекаючи запрошення, на ранкову королівську побудку.

– Та зрозуміла я вже, що вранці фрейліни! Тільки не потрібен мені тут загін із блискучих дам, щоб одягнутися. Ти одна мене цілком влаштовуєш.

По тому, як служниця розпрямила плечі, я зрозуміла, що її порадували ці слова. З надією глянувши на неї, жалісно спитала:

– Може, все-таки можна щось зробити?

І вона зробила! Пару разів крутнувшись, рвонула до стіни, підняла диван приблизно на п'ять персон, піднесла його до дверей і зробила з нього справжню революційну барикаду. Потім підійшла до шафи, відчинила її й запитала:

– Домашнє плаття?

І це я думала, що вона починає мені подобатися? Та я її просто обожнюю! Кивнула головою, погоджуючись, а вона продовжила:

– Спідня білизна?

– А ось це – ні. На мені й так уже двоє трусів.

– Як це? – здивувалася Террі.

– А ось так, – засміялася я. – Чоловік допоміг мені з одяганням, щоби не замерзла.

Посміявшись, Террі приготувала для мене чарівну персикову сукню до підлоги, зі сріблястою вишивкою по всій спідниці й комірі стійкою. Яка краса! У мене такого одягу ще ніколи не було. Як можна називати таку ексклюзивну річ домашнім платтям?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍