Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Їй подарували рожевий пеньюар. Лавінія деякий час розглядала його з відразою, а потім вирішила поритися в гардеробі.

У неї була одна дивовижна річ — прозорий атласний халат-сукня, що переливався перламутром. Тканина цього халата була вкрадена одним талановитим злодієм прямо зі скарбниці улюбленої наложниці китайського імператора.

Якщо приміряти пеньюар, а зверху це плаття, на шию вдягти чорний чокер... чи не вдягати? А, може, відрізати від рожевої панчохи мереживо?

Лавінія натиснула на дзвоник, запрошуючи корабельну служницю до своєї каюти.

Ввечері не планувалося ніякого розслідування, лише вечеря, хмари та шторм. То чому б не сяяти?

Шумні й вульгарні зітхання чоловіків, заздрісні погляди жінок та лукаві погляди двох немолодих дам: Стоун і Брудберк, — леді Фейрфекс насолоджувалася цим недовго.

— Це непристойно, — перед її очима з'явився містер Ллевеллін.

— Це — провокаційно, — Лавінія закрутилася перед Едвардом, блискучі тканини майоріли, переливаючись усіма відтінками теплого жовтого, що падав на наряд від масляних ламп і свічок.

— Надягніть рукавички, — він простягнув леді Лавінії рукавички з нарцисами. — Вони чисті. Я особисто подбав, щоб їх випрати.

— У своїх сльозах?

Леді Лавінія іноді говорила поспішно. Едвард стиснув щелепи, але, замість лайки чи етичного повчання, сказав:

— Давайте танцювати.

— Зараз... грає фанданго, — невпевнено промовила леді Лавінія, вказуючи на оркестр, скрипалі та контрабасисти якого відклали смички та тепер щипали струни пальцями.

— Ви не знайомі з цим танцем? — Містер Ллевеллін гордовито підняв підборіддя, намагаючись довести, що він усе ж чоловік, вчився більше, а його знання глибші, але поруч із ним стояла Лавінія Фейрфекс.

— Я знайома, а ви знаєте його походження?

— Ну, розкажіть мені, — він нахилився ближче так, що їхні очі тепер були на одному рівні, і Лавінії більше не доводилося дивитися вгору, мружачись від яскравого світла за його спиною.

В обох були блакитні очі, що перетворилися на насичений, темно-синій колір, як морська безодня пристрасного напруження.

Їхні погляди перетнулися, і Лавінія прошепотіла Едварду прямо в обличчя:

— Це бурхливий і це танок, що хвилює, має на увазі залицяння. Хочете, містере Ллевеллін, стати моїм нареченим? Двоє попередніх уже пізнали свою долю в холодній могилі. — Від її голосу по хребту містера Едварда пробігли мурашки. — Ха-ха-ха! — Її мелодійний сміх розлився дзвінкими передзвонами в його вухах, коли Лавінія розвернулася, змахнула спідницями й вийшла на середину трапезної каюти, клацнувши пальцями замість кастаньєт, так і не взявши рукавички.

Ніч була меланхолійною. Хвилі билися об борти корабля, хмари затуляли світло ще повного, але вже Місяця, що спадав. Лише ті масляні ліхтарі, що гойдалися на вітрі, та бліде світло зірок, що зрідка пробивалося крізь хмари, освітлювали постать леді Лавінії, яка стояла на палубі, тримаючись за якусь мотузку.

— Не боїтеся, що зараз щось опустите вниз або піднімете вгору, і ми застрягнемо на кораблі ще довше, але цього разу майже без провізії? — Містер Ллевеллін підійшов ближче, засунувши руки в кишені.

— Ви завжди такий життєствердний, пане? — Не повертаючись, запитала леді Лавінія.

— Ні, я просто пожартував. Думаю, ви замерзли.

— Липневі ночі не бувають холодними.

— Якщо ви на суші, а не застрягли посеред Ла-Маншу, — він зняв камзол і обережно накинув на плечі леді Лавінії.

Вона здригнулася від несподіваного жесту.

— Дякую, але як же ви, містере Ллевеллін? — Лавінія схопилася за край камзола, маючи намір віддати його.

— Я впораюся.

Вона усміхнулася і вдихнула аромат тканини:

— Пахне вами.

— А чим вам пахне?

— Ялиновим милом, коньяком, шампанським, ой, ми багато пили цього вечора, — усміхнулася вона. — Вашим тілом, — Лавінія замовкла. — Цей запах ніяк не пояснити, просто так пахне ваше тіло, як щось знайоме. Ми вже чотири дні пливемо на кораблі, співпрацюючи пліч-о-пліч, і я вже знаю ваш запах.

Містер Едвард збентежився:

— А від вас пахне лише гортензією. Скільки б квітів ви не носили, вона завжди головна.

— Я люблю гортензію. І навіть п’ю чай із гортензії. Хочете, якось пригощу?

— У вас не таке чаювання, як у леді Рози? — Він хмикнув, тримаючи руки в кишенях, стоячи поруч, але не наближаючись.

— Зовсім ні, — леді Лавінія усміхнулася, показавши низку прекрасних перлинно-білих зубів і блиснувши очима, наче намистинками.

— Тоді якось я обов'язково загляну, — кивнув він, обходячи Лавінію й хапаючись за поручні палуби.

— Загляньте, поки наша подорож не закінчилася. Пам'ятаєте, ми пообіцяли одне одному, що, зійшовши з корабля “Санта-Марія”, більше ніколи не зустрінемося?

Едвард насупився і ледь помітно кивнув:

— І ви збираєтеся дотримати обіцянки? Вас не бентежить наша…

— Інтрижка, — допомогла йому леді Лавінія. — Назвіть це інтрижкою, інакше моє крихке серце подумає, що має право уявляти себе в весільній сукні, — хихикнула вона.

— Ви ніколи не уявляли себе у весільній сукні? — Вигукнув він. — Бабуся розповідала моїм сестрам, як це красиво, і кожна з них мріяла вдало вийти заміж. Це була справжня, — він підняв одну руку в повітря й зробив великий круг. — Мрія.

— Ніколи, — похитала головою леді Лавінія. — Заміжжя — це нудно. Ви ж бачите, що відбувається на кораблі? Чоловіки-тирани помирають, а жінки навіть не поспішають оглянути їхні тіла. Ви вірите в слова про любов, які не підкріплені діями? Я — ні, — вона похитала головою.

Едвард мовчав деякий час, опустивши голову й дивлячись на бентежну воду:

— Потанцюймо.

Вони наблизилися одне до одного. Леді Лавінія поклала одну руку йому на плече й притулилася головою до його потужних грудей, під якими билося живе справжнє серце.

Під акомпанемент хвиль і природної тиші — то рибка десь плеснеться, то птах крикне — вони танцювали, повільно переступаючи з ноги на ногу, не поспішаючи слідувати правилам етикету.