Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 7.3

Я стояла посеред підвалу під насмішкуватим поглядом демона та шкрябала нігтем кутикулу на великому пальці. 

— Пропоную угоду, демоне, — урешті-решт заговорила я, і мій голос навіть не затремтів від хвилювання. — Ти декого вб’єш для мене, а натомість отримаєш свободу. 

— Так собі угода. Я в будь-якому випадку її отримаю. 

— Гадаєш, тебе випустять звідси, коли награються? — я хмикнула. — Ти тут як черговий експеримент, і з тобою не закінчать, доки твоє бридке тіло не перетвориться на попіл. Хочеш до скону тут сидіти? Погоджуйся, двічі пропонувати не буду! 

Демон почухав свій правий ріг. 

— Кого треба вбити? 

— Ту, що тебе полонила, — я вишкірила зуби. Жар задоволення проносився тілом тільки від однієї думки про її швидку смерть. — Ректорку. 

Він помовчав, відтак запитав: 

— Як думаєш мене визволяти? Я не можу вийти із сигілу. 

— Просто довірся мені, я щось придумаю. То як? Згода? — Очікуючи його відповіді, я роздряпала кутикулу занадто сильно. Багряна краплина скотилася по пальцю й обпала на цемент. 

— Домовились, — кивнув демон. 

— Як будемо угоду скріплювати? 

Демон видовжив чорного кігтя, розрізав ним свою долоню та щось пробурмотів. 

— Я дав кровну присягу і виконаю її. 

— Мені теж саме зробити? — вигнула брову.  

— Ні. Від тебе несе самовпевненістю та жагою помсти. Я тобі вірю. 

*** 

Сонце повільно сідало за обрій, а я досі нишпорила бібліотекою у пошуках необхідного заклинання. Може, якби клята нечисть не вистукувала вже другу годину молотком, я б впоралася швидше.  

Скільки у них там тих цвяхів? 

Західне крило бібліотеки не могли відновити третій місяць. Стіни академії, що були закляті давньою магією повітря, не піддавалися реконструкції за допомогою інших стихій, тому приходилося щодня безперестанку вислуховувати брудну лайку, звук дрилі, молотка та циркулярної пилки. 

Я підійшла до диванів та вкинула важку книгу на столик навпроти. Стелажі в бібліотеці розташовувалися хаотично, тут було запросто загубитися, тож я не заходила занадто далеко. А, може, варто? Може, те, що я шукала, знаходилося десь там, де занадто інтенсивно працювали молотком! 

Опустилася на диван, заплющила очі та помасажувала пальцями скроні. Цей день остаточно мене доконав. 

— Розумію. Навіть спів райських птахів так не дратує, — почула голос Давида, й диван прогнувся під його вагою, коли той вмостився поряд.  

Зір не одразу сфокусувався на його обличчі.

Він закинув ногу на ногу та розтягнув губи у диявольській посмішці. 

— Я зараз не в гуморі. У тебе щось важливе? — потягнулася до книги, але Давид перехопив мою руку та ніжно окреслив великим пальцем кісточку на зап'ястку. 

О ні, зараз знову тут виставу влаштує! Хоча, якщо після цього він від мене відчепиться, я ладна трохи потерпіти. 

— Тобі подобаються квіти? — ошелешив мене незвичним запитанням. Я шоковано розтулила рота. Що це сьогодні з ним? Демонська лихоманка? 

— Ти зараз серйозно про це питаєш чи в мене слухові галюцинації? 

— Цілком, — кивнув він, спопеляючи мене поглядом. Здавалося, ще трохи і я отримаю сонячний удар. Дивувалась, як досі не спалахнула мов той сірник. — А солодке? Ти любиш солодке? А нічні розмови під сяйвом місяця? Кажуть, таке подобається дівчатам. 

— І хто ж таке каже? 

Давид знизав плечима. 

— Інтернет. 

Я тихо засміялася. Навіть нестерпний тиск у голові на мить призупинився. 

— Так, я люблю квіти та солодке. 

— Я запам’ятаю. 

У мене так затрусилися руки, коли я все ж узяла книгу, та навіть розгорнути її не спромоглася — вона вилетіла з моїх долонь і гепнулася на підлогу. Квапливо підійняла її й на негнучких ногах посунулася за найближчий стелаж. Протиснула пузатеньку книгу між її подружками та пробіглася поглядом по інших полицях, намагаючись знайти щось із темної магії. 

— Не ховайся від мене, я ще не закінчив. — Рука Давида перегородила мені шлях, і я опинилась у глухому куті. Відступати не було куди. Він стояв позаду та важко дихав мені у потилицю, обпалюючи її чистим полум’ям. 

— Я зараз зайнята, ми можемо поговорити пізніше? — мій голос надірвався. 

— Я прийшов сюди не для того, щоб говорити, Ягідко.  

Він притиснувся до мене всім тілом, і його клята ерекція втиснулася в мій поперек. 

У нього там цілодобово стоїть?! 

Я смикнулася, й Давид обхопив мене за талію однією рукою. Від цього за звичкою напружила м’язи живота. Його хрипливий голос із дрібкою невдоволення пролунав у мене над вухом: 

— Якщо ти ще раз втягнеш живіт, я тебе вкушу. 

Він затиснув мій м’який животик і притягнув до себе ще ближче. Одяг між нами, здавалося, заіскрився, палав, обпікав шкіру, випускаючи в повітря цівку диму.  

Я вхопила його за нахабну долоню, потягнула за пальці, що нігтями впивалися в мене, проте, скільки б зусиль не докладала, відсунутися хоч би на міліметр не вдавалося. 

— Не звивайся хробачком, інакше я тебе просто тут трахну, — злетіли з його губ рвані слова.  

— Лише спробуй, і я тобі всі патли повисмикую! Негайно мене відпусти! Тобі по складах розжувати? Від-че-пи-ся! Я не збираюся з тобою більше спати. 

— Про сон навіть мови не було, — нахабно промуркотів мені у вушко. 

Те, як швидко змінився його настрій від ніжного джентльмена до хтивого збоченця, не на жарт лякало. Страх... він знову прокинувся. 

Долоня Давида змістилася на низ мого живота, підхопила поділ моєї спідниці, потягнула доверху та різко зупинилася. 

— Ти справді хочеш, щоб я спинився? — глухо запитав, доторкаючись губами до моєї шиї.  

Чомусь складалося враження, що якщо я чітко відповім «так», він справді дасть мені спокій. Проте щось хворобливе всередині мене верещало, аби він у жодному разі не смів зупинятись. Душу розривало від суперечливих емоцій. У нас уже був інтим, і я не проти повторити, але попросити його продовжити розпочате означало б здатися, прогнутися під натиском збудження та визнати свою симпатію до нього.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍