Максим Іванович Кідрук - Небратнi

як «Беркут» пішов у наступ, росіян неначе засліпило. Того вечора по всіх телеканалах Російської Федерації показали лише, як зграя молодиків у чорних масках кидається бруківкою, розмахує підпаленими фаєрами та підганяє до шеренг наляканих правоохоронців величезний жовтий «трактор»…

10

Опозиція звинуватила в причетності до організації звірячого розгону Євромайдану, провокацій і побиття журналістів 1 грудня 2013-го біля Адміністрації Президента секретаря РНБО Андрія Клюєва[69] та лідера громадської організації «Український вибір», олігарха Віктора Медведчука. Про останнього, гадаю, варто поговорити більш детально.

Віктор Володимирович Медведчук, українець за походженням, народився в глухому сибірському селі Почет Абанського району Красноярського краю, де його батько перебував на засланні. Історик Дмитро Чобіт у книзі «Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука», що вийшла друком у Києві 2001 року, пише, що батько Медведчука, Володимир Нестерович, під час Другої світової війни з причини наявності фізичних вад уникнув призову до лав Червоної армії, а в роки німецької окупації — від квітня 1942-го до листопада 1943-го — активно співпрацював із окупантами. Володимир Медведчук працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил. До його обов’язків належав відбір працездатної української молоді для примусового вивезення на роботу до Німеччини. За безпосередньої участі Володимира Нестеровича Медведчука з України було вивезено понад дві тисячі молодих людей як рабів організації «Аrbeitstamt». У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, Володимира Медведчука схопила військова контррозвідка Народного комісаріату оборони СРСР. Дивувала м’якість рішення суду (8 років ув’язнення та 4 роки заслання) та незрозумілість його формулювання («за участь в українській націоналістичній діяльності»). Батька Віктора Медведчука аж ніяк не можна вважати українським націоналістом: він підтримував політику колабораціонізму щодо німецьких окупантів. Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Нестеровича працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН[70] під тортурами.

У середині 60-х Медведчукам дозволили повернутись із Сибіру до України, де вони осіли спершу в селі Корнин Житомирської області (рідному селі батька Віктора Медведчука), а згодом переїхали до містечка Борове Київської області. 1971 року Віктор Медведчук закінчив школу та спробував вступити до міліцейського училища. Абітурієнту відмовили через неблагонадійність його батька. Улітку 1972-го Віктор Медведчук намагався вступити на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Успішно склав іспити, однак у зарахуванні йому відмовили: формально тому, що не пройшов за конкурсом, а насправді через «погану кров» — «заплямовану» біографію батька. Абсолютно несподівано 12 вересня 1972 року, за два тижні після початку навчання, особистим наказом ректора Київського державного університету ім. Шевченка Віктора Медведчука було зараховано студентом на юридичний факультет. Хоча номінально приводом до зарахування було клопотання, надіслане з Міністерства внутрішніх справ УРСР, реально ж такою причиною слугувала згода Віктора Медведчука на співпрацю із правоохоронними органами СРСР.

На другому курсі університету Медведчука призначили командиром комсомольського загону добровільної народної дружини. 8 листопада 1973 року під час чергування у Києві Медведчук разом із двома членами свого загону жорстоко побив неповнолітнього Андрія Кричака. 25 квітня 1974 року вироком суду Ленінського району міста Києва В. В. Медведчука, І. Д. Яковенка та С. В. Авраменка засуджено за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР до 2 років позбавлення волі. Звинувачених взяли під варту просто в залі суду.

Здавалося, такий прикрий епізод — це «крапка» у кар’єрному зростанні Віктора Медведчука. Проте знову втрутилися таємничі покровителі із правоохоронних органів: 6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду вирок Ленінського народного суду скасовано, кримінальну справу повернуто на додаткове розслідування. Як наслідок — звинувачення із «завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості» перекваліфікували на «перевищення влади або службових повноважень» (стаття 166 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР), за якою передбачено відчутно менше покарання. І це ще не все — завдяки клопотанню міліції, котра позитивно відгукнулася про підсудного, притягнення до кримінальної відповідальності визначили недоцільним. Віктора Медведчука негайно звільнили з-під варти, а через рік — 20 травня 1976 року — на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР поновили в університеті. Дмитро Чобіт стверджує, що з того часу Медведчук став постійним агентом КДБ СРСР.

Пізніше Віктор Медведчук подав до суду на Дмитра Чобота за наклеп, образу честі та гідності, наголосивши в позові, що низка наведених у книзі «Нарцис» фактів його біографії (колабораціонізм батька, власна співпраця із радянським КДБ, незаконно скасована судимість тощо) не відповідає дійсності. 4 липня 2007 року Верховний Суд України ухвалив рішення на користь відповідача, а це означає, що фрагменти книги «Нарцис», які Віктор Медведчук спробував опротестувати, цілком і повністю відповідають дійсності. Фактично, Верховний Суд України визнав, що Медведчук був (і, ймовірно, лишається) агентом російського КДБ/ФСБ. Рішення суду збіглося в часі із проведенням з’їзду Партії регіонів, на якому делегати голосували за виборчий список кандидатів у депутати перед позачерговими виборами до Верховної Ради. Із 2002 до 2005 року Медведчук очолював Адміністрацію Президента Леоніда Кучми, був лідером Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), котра мала власну фракцію в парламенті, його називали «сірим кардиналом» в апараті Кучми, людиною, відповідальною за всі важливі рішення. До 2007-го партія СДПУ(о) зійшла з політичної орбіти, напередодні з’їзду ПР Медведчук залишив посаду її лідера, тож експерти припускали, що в передвиборному списку Партії регіонів має фігурувати його ім’я. Після з’їзду регіоналів стало відомо, що до Партії регіонів увійшли інші впливові члени СДПУ(о) — Нестор Шуфрич і Михайло Папієв. Медведчука у списку не виявилося. Програвши суд Дмитру Чоботу, «нарцис» змушений був аж на п’ять років відійти від політики.

Надмірну цікавість журналістів до біографії Віктора Медведчука варто пояснювати популярністю майбутнього політика й олігарха ще в період Радянського Союзу. 1978 року, після закінчення університету, Медведчук починав трудовий шлях адвокатом Київської міської колегії адвокатів. Він одразу потрапив до групи «вибраних», яким МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Медведчук спеціалізувався на «захисті» українських літераторів-дисидентів, зокрема був адвокатом Юрія Литвина, Миколи Кунцевича, а також одного з найбільш яскравих представників українського культурного руху шістдесятників, поета, перекладача та правозахисника Василя Стуса.

Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести звинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Те, як Медведчук «захищав» свого підопічного, описано в журналів «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979–1980 роках на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію на шлунку. Після промови адвоката суд пішов на перерву. 2 жовтня засідання почали із зачитування вироку (таким чином,