Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

переважно старші, виглядали блідо. Молодий та ранній Платон Чечель мусив зламати об щось зуби.

— Ну, коли так — не дивно.

— Уже тієї ночі я виявив, хто вона. Ім’я жертви зараз не важливе, бо нею не обмежилося, далі були ще. Причому — вже наступного дня. Я думав трохи поспати після важкої божевільної ночі. Сповістив про те в управу. По мене прислали кур’єра, одразу повезли на місце нового злочину. І так — іще три дні.

— По тілу на день, правильно розумію?

— Усі — повії. Молоді, від вісімнадцяти до двадцяти років. Борделів у Києві чимало. Другу жертву в Ямі не знали, і поки вирахував — знайшли третю. Вже потім, коли вбивця дав передихнути, я склав картину повністю. Діяв маніяк так. З’являвся після опівночі. У самий розпал гулянок по сороміцьких місцях, коли дим коромислом, усі п’яні й ніхто ні до кого не придивляється. Вибирав цицькату дівулю, платив хазяйці за два дні й ангажував дівчину до себе. Куди — ніхто ніколи не питав. Так само не цікавляться в таких випадках, як звати клієнта. Таким чином, взяту на приватну квартиру повію, за яку заплатили наперед, два дні ніхто не шукатиме. Точний розрахунок. — Платон допив вміст чарки. — Убивав тієї ж ночі. Вивозив тіло на околицю. Потім навідувався в інший бордель, на іншому кінці міста. Навіть на Хрещатику побував. Повії тими днями дуже налякалися, деякі будинки терпимості собі в збиток зачинилися на певний час. Згодом вгамувалося. На місяць.

— Знову п’ять жертв?

— Зважаючи на сказане, здогадатися не важко, — підтвердив Платон, наливаючи собі нову порцію. — Але я мав місяць фори. Витоптав ногами мало не всі притони, готелі, нічліжки. Зустрівся й перебалакав із кількома десятками різних людей. Дізнався таке... — Знову ковток. — Кожну дівчину брав чоловік, чию зовнішність складно описати. Говорив теж небагато. Та всі, хто бачив його, сходилися в одному: молодий, ледь помітні вусики, хрипкий голос, ніби ламається. Вбраний не пишно, проте й не бідно. Платив щедро, не торгувався, навіть накидав більше, аби швидше домовитися. Щоразу приїздив власним екіпажем, закрита коляска, запряжена конем. Знайшлися знавці, котрі заявили: породистий. Чоловік виглядав романтично, навіть трохи ексцентрично — крислатий капелюх, широкий чорний плащ. Під ним чоловічий одяг, що довго збивало зі сліду. Нарешті... дуже важливо, Маріє Данилівно... — Ковток. — Перш ніж забрати дівчину, вбивця бажав бачити її груди. Що більші, налитіші, звабливіші — то краще.

— Мисливець по груди. Бр-р-р! — Вдову пересмикнуло, та цікаві вогники не зникли з очей.

— Коли в середині листопада знову знайшли спотворену в такий спосіб дівчину, поліція вже попередила кого треба. У притонах чекали на типа в плащі й капелюсі. Він і тут перехитрив: уже після наступної серії, коли все знову стихло, я пройшов тим самим шляхом. Дізнався про молодика в просторому білому пальті й кепі з великим козирком. Проте манера та сама: вибирав груди. Поліцейські інформатори — народ тупуватий. Видивлялися підозрілого за одягом. Варто перевдягнутися — усе, інша людина.

— У грудні — ще п’ять жертв.

— З вами перестає бути цікаво. — Чечель прокашлявся. — Даруйте, вирвалося. Вгадали. Грудень приніс жертви. Тільки не п’ять, а три. Вбивця став обережнішим. І вдягався інакше. Офіцером, Маріє Данилівно. Поручиком-артилеристом. Отут він вперше прорахувався, надто знахабнів, невловимий.

— Прорахувався?

— Козирок офіцерського кашкета не такий великий. Обличчя відкривав більше. І вперше я почув: поручик чимось нагадував молоду даму. Бувають субтильні офіцери.

— Шпаки[26] теж.

— Згоден. Статура не залежить від чину. Підемо краще далі. — Платон допив другу чарку, витер губи, крекнув, заговорив жвавіше. — Наступний прорахунок — екіпаж. Машкару міняв, коня — ні. Якби вбивця наймав коляску, навряд чи ризикнув би брати ту саму. Отже, мав власну, яка не приверне уваги, бо власність сприймається належним чином. Так поліція з моєї подачі стала шукати екіпаж. І тут уже зробила дурість, яка потім дала мені ключ до розгадки.

— Цікаво.

— А коли це було зроблено — цікаво не було. — Чечель похитав головою. — Обер-поліцмейстер звернувся до киян через газети. Люди, на його думку, були налякані кривавими вбивствами до такого, що самі робили б за поліцейських їхню роботу. Всі шукаємо екіпаж, породистого коня і молодого чоловіка, який перевдягається поручиком.

— Ідіотизм. Хоча не раз мала справу з поліцейським слідством. Чого дивуватися...

— Я боявся, що вбивця прочитає і заляже на дно надовго. Де там! Незабаром після Різдва ще три трупи! Щоб не морочити вас: служка з «Америки», готелю на Безаківській[27], згадав постояльця, який уже не вперше винаймає найкращі апартаменти, хоч готель не люксового класу. З вокзалу прибуває приватним екіпажем, усі дні кінь має місце у внутрішньому дворику. Постоялець користується екіпажем весь час. Потім приходить візник, вантажить речі, везе хазяїна на вокзал. Схоже, транспорт до послуг гостя, коли той у Києві. Пощастило, що той служка з грішком. Азартний, завсідник іподрому, того, котрий на Печерську. Знається на породах. Між іншим, згадав, де бачив візника. Як думаєте, де?

— Не тягніть уже!

— Саме там, на бігах. Служить у конюшні князів Урусових, один із них тримає під Києвом кінний заводик. А постоялець виявився молодою жінкою. Власник «Америки» неабияк тішився, що здає найкращі апартаменти княжні з роду самих Урусових. Я просив усіх причетних тримати язики за зубами. Надто делікатна справа, йшлося про наближених до імператора осіб. Насправді ж передбачив: ставитимуть палиці в колеса. Тож виграв час, аби надійні люди допомогли взяти Полінку на гарячому.

— Добре, коли в поліції є надійні товариші.

— Хіба я сказав про поліцію? Маріє Данилівно, мені довелося зробити виняток і залучити кримінальників. Ті давно хотіли знайти монстра, який знущається з тіл дівчат у їхньому місті й досі не покараний за це. Словом, доньку князя Урусова зловили в офіцерській формі. Вона вже везла чергову дівчину на заклання. При Полінці був хірургічний скальпель.

— Зізналася?

— Жартуєте? Її видряпали з моїх рук уже за п’ять годин. Гармидер зчинився, мовби війна почалася чи государ наказав довго жити. Але мені все ж удалося скласти мозаїку. Не всю, не одразу. Мені дозволили кілька днів по тому взяти відпустку. Скористався з того, подався до Петербурга. Витратив три дні, знайшов із ким поговорити. Так дізнався страшну таємницю Полінки Урусової. Готові почути?

— Ми почали. Треба знати кінець.

— Гаразд.