Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

- Я точно не скажу, але кілометрів п’ять-шість там точно буде, - Євген почухав потилицю та потроху пішов в сторону парку.

Діти оселі Сонця пішли за Євгеном, який виступав поводирем, оскільки ніхто більше не знав про місце розташування парку. Степан та Лера порівнялись з Євгеном, глянули один на одного та посміхнулись. Разом йти було якось простіше, надія зігрівалась дітей в грудях. Дерева росли густо, кущі обходили. В цілому дорога не складна, співали пташки та сонячні промені зігрівали дітей. Все було добре.

Хвилин через тридцять Євген підняв руку та попросив зупинитись. Сам пройшов метрів десять, виглядаючи вперед. Потім повернувся та розвів руки.

- Попереду є галявина, - мовив Євген, - та на ній хтось є. Що робимо?

- Йдемо прямо, - мовив Василь, - ми ж не будемо обходити все, що буде на шляху?

- Бачу, ти став хоробрим, - всміхнувся Степан, але погодився з хлопцем, - можливо нам хоча б води дадуть. Я не думаю, що це діти з гіпермаркету.

Сказав це та подивився на Євгена. Того ледь помітно перетрусило, очі забігали та він нічого не сказав. «Я з нього душу витрясу, але дізнаюсь» - впевнено подумав Степан. Діти пішли далі, до галявини. За хвилин п’ять воїни оселі Сонця побачили наметове містечко, де порались діти. Горіло вогнище, група хлопців та дівчат готували їжу.

Як тільки діти дитячого будинку вийшли на галявину, жителі містечка попіднімали голови. Кухари полишили їжу. Збирачі дров покидали деревину. Хлопці та дівчата з усіх сторін почали збиратись перед брудними прибульцями. Всі мовчали та допитливо розглядали воїнів оселі Сонця.

Євген вийшов вперед та помахав рукою, посміхнувшись. На нього це не було схоже, та напевно, хлопець все ж вирішив спробувати все взяти в свої руки. Степан цьому лише зрадів, адже його друг так хотів цього.

- Привіт! – привітався Євген, - Ви не будете проти компанії десяти дітей, що заблукали в лісі?

- Не проти звичайно, - мовила дівчина років дванадцяти, саме один з кухарів, витираючи руки об фартух, - навіть більше, у нас дуже багато питань до вас, якщо ви прийшли з міста.

- Так, саме звідти ми і прийшли, - хитнув головою Євген, - точніше були змушені звідти йти.

- Проходьте та сідайте біля вогнища, - запросила дівчина та вказала рукою на великі колоди, виставлені квадратом навколо ями з вогнем, - пригощаємо чаєм! Іринка, постав воду, будь-ласка, - вона звернулась до чорнявої дев’ятирічної дівчини, що стояла поряд.

Іринка чкурнула до одної з палаток та витягла велику каструлю. Махнула одному з хлопців, підзиваючи допомогти. Діти пішли за наметове містечко до великої пластикової бочки та почали наповнювати ємність водою. В цей час діти оселі Сонця сіли на колодах. Євген допоміг Лері дійти, оскільки та шкутильгала. Це помітила дівчина, яка звернулась до Євгена.

З натовпу вискочила інша дівчина та прихопила з собою аптечку. Леру швидко роззули та допомогли з пораненою ногою. Обмили ногу, протерли спиртом та замотали прокол бинтом, обробленим якоюсь маззю. Дівчина з полегшенням простягнула ногу, не вдягаючи шкарпеток та взуття.

- Ви давно тут живете? – спитав Євген, дякуючи за допомогу його подрузі, - у Вас все так класно організовано. Намети, вогнище, вода.

- Це звичайне наметове містечко, - мовила здивовано дівчина, - Ми на виїзді, вже двадцять п’ять днів. Ще п’ять днів та будемо їхати додому.

- Куди додому? – не зрозумів Євген, який вже двадцять два дні живе в новому світі, - ви взагалі знаєте, що відбулось?

- А що відбулось? - дівчина напружилась та все одно не могла зрозуміти здивування хлопця, - кожен рік ми влаштовуємо тут містечко, не далеко від парку Феофанія. Майже традиція, - вона натягнуто всміхнулась.

- Справа в тому, що всі дорослі заснули, - почав Євген, - та навіть не знаю як все розказати, але вже більше двадцяти днів в Столиці лишились лише діти від шести до дванадцяти років. Нікого більше, - він розвів руками, - як ви не помітили цього?

- Все просто, - зібралась дівчина, - Умови перебування в таборі – лише діти до дванадцяти років, - вона навіть засміялась, - тому ми нічого не знали. Телефонами користуватись заборонено, дорослих немає. Лише в екстрених випадках – зв'язок по рації. Нас привезли на початку, забрали в кінці.

- Неймовірно, - всміхнулась Лера, - це просто неймовірно.

- Та от тут починає все складатись, - задумалась дівчина з наметового містечка, - екстрених випадків не було за весь час. Але діти почали помічати, що на небі стало більше зірок. В цьому місці так не бувало. Зазвичай, чим менше освітлення міста, тим більше зірок. Та під боком Столиця.

- А ще, ми перестали чути потяги, що час від часу піднімали шум, - мовив хлопець, що сидів поряд, - ми вирішили, що в цей час почали ремонт залізничних колій.

- Так, - погодилась дівчина, - але напевно це якась помилка, - вона встала та підійшла до найближчого намету.

Дівчина дістала рюкзак та почала в ньому щось шукати. За мить, в руках дівчини опинилась рація. Рюкзак відклала та повернулась до колоди. Увімкнула перемикач, почувся шум ефіру. Натиснула кнопку та повідомила назву містечка, звернулась до оператора. У відповідь тиша. Знову звернулась до оператору. Хвилин десять дівчина намагалась почути голос з іншої сторони. Потім подивилась перелякано на Євгена.