Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Замовкніть! – кричу, не здужавши якось іще її заткнути, і звертаюся до дядька. – Вийди, будь ласка, прошу тебе!

– Олександре, – він розгублений, не готовий дізнатися правду. Дядько вийшов, залишивши мене наодинці з цією лякаючи жінкою.

– О, мій хлопчик! Ти занадто малий, ще зовсім дитина. Жоден із вас, хто приходив до мене, не був таким молодим, як ти, – вона спробувала обійняти мене, але я не дався.

– Про що ви говорите? Що вам потрібно?! – тримаю її на відстані витягнутої руки.

– Час від часу, такі як ти, з'являються на порозі мого дому, з проханнями й проблемами, які можу вирішити лише я.

– Такі, як я? Хто я, по-вашому, такий?

– Хіба ти ще сам не зрозумів? Здається, вас люди називають перевертнями, але ви вважаєте за краще називатися просто вовками, – вона розвела руками, наче це буденна справа.

– Вовками? – те відео, що я зняв, форма, що звір приймає, усе говорить, що так і є. – Але ж перевертні – це казки, дурні казки!

– Але ж ти існуєш, хлопчику мій. Сам знаєш, що я права, – вона посміхнулася, змушуючи мене скривитися.

– Звідки ви дізналися?

– Я багато чого знаю, хлопчику, з майбутнього, з минулого, з сьогодення. Але знати тобі варто лише одне: тобі не можна бути поруч із такими ж вовками, як ти, – її погляд став чіпким, можна уявити, що саме зараз вона говорить серйозно.

– Начебто я збирався бути поруч із ними, – пирхнув з огидою.

– У вашому світі зграї сильніші, ніж одинаки. Тих, хто слабший, вони підминають під себе, а ти сильний, від тебе так просто не відстануть.

– І що мені робити, якщо ці ваші вовки прийдуть по мене? – у її слова я не вірив, але все ж запитав.

– Довірся своєму звірові, він підкаже тобі рішення в усьому, – вона знову немов на щось натякає, це так дратує.

Покладатися на звіра? Вона жартує? Ця тварюка вбила моїх батьків! Я його не контролюю, а вона хоче, щоб я довірив йому своє життя?!

– Колись ти приймеш його, як частину себе, – вона зітхає, гладить мене по голові, але мені це не подобається.

Я не прийму його ніколи, підкорю цього звіра і знищу, щойно дізнаюся, як.

– Це все, що ви вигадали?

– Ні, я всього лише хотіла попередити тебе. Усе-таки доля обійшлася з тобою жахливо, мій хлопчику, – усі її дії удавання, усе не справжнє.

– Немає ніякої долі, ми самі все вирішуємо, – кидаю, перед тим як вискочити за двері.

– Подивимося, хлопчику, подивимося, – вона дивно посміхається, поки дядько й тітка відводять мене до машини. Будинок зникає в темряві, за склом автомобіля, і лише після цього я можу про щось думати.

Обертаюся назад, щось мучить мене, але не можу зрозуміти, що.

– Олександре, щось забув? – запитує дядько злегка розсіяно.

– Та що він там міг забути? Ой, щоб ти мене ще хоч раз такими місцями возив! Про що ти тільки думав?! – обурилася тітка, навіть ударила його по руках.

– Олександер заговорив – це найголовніше! Тепер усе буде добре! – дядько не вірить у свої слова, сам себе заспокоює.

Усе ж таки, що я там забув? Що я міг забути там, це дивне відчуття не покидало мене з того самого дня. Щоразу, коли я згадував про ту ніч, одразу й згадував його. Нібито я забув щось важливе, те без чого не можу спокійно жити. Тільки побачивши її знову, відчувши запах, зрозумів, що весь цей час то була вона. Її я забув, лишив примарою в пам'яті, а вона знову появилась, як говорила відьма.