Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Шаллан стояла коло центрального входу до Урітіру й, задерши голову, намагалася осягнути побачене.

Всередині, у величезній залі, розлягалися луною голоси і мерехтіли ліхтарі першопрохідців. Їх очолював Адолін, а його тітка тим часом розбивала табір, щоб надати допомогу пораненим і провести ревізію наявних припасів. На жаль, більшість провіанту й спорядження залишилася на Рівнинах. А до того ж, усупереч очікуванням Шаллан, переміщення через Присяжну браму виявилося досить витратним: присутні на плато незчулися, як воно осушило більшість їхніх самоцвітів — зокрема й у фабріалах Навані, які стискали в руках її інженерки й дослідниці.

Вони провели кілька випробувань: що більше людей переміщувати, то більше заряду потрібно. Скидалося на те, що цінним ресурсом мало стати не так коштовне каміння, як саме´ Буресвітло. А тому ліхтарі й самоцвіти, виділені першопрохідцям на огляд будівлі, вже й так були лімітовані.

Повз Шаллан пройшли кілька писарок, які несли папір для мап, що мали бути накреслені за результатами досліджень Адолінової команди. Жінки збентежено склали дівчині короткі уклони, назвавши її «Ваша Промениста Світлосте». У самої Шаллан іще не склалося нагоди поговорити з нареченим про все те, що з нею сталося.

— Невже я справді одна з них? — спитала вона, скільки могла задираючи голову й пробігаючи поглядом по гігантській вежі від самого низу аж ген до блакитного неба вгорі.

— Ммм… — відказав Фрактал у неї на спідниці. — Майже. Залишилося проректи всього кілька Слів.

— Яких іще слів? Обітницю?

— У Прядильників світла тільки одна обітниця, — промовив Фрактал. — А далі ти маєш говорити правду.

Шаллан іще якийсь час подивилася вгору, а відтак розвернулася й закрокувала назад, спускаючись до імпровізованого табору. Ридання в Урітіру не було, і Шаллан не знала, в чому тут причина: чи то місто вивищувалося над дощовими хмарами, чи то поява цих аномальних великобур порушила погодні закономірності.

У таборі сиділи на камені люди — розділені за рангами, але однаково хапаючи дрижаки в промоклих плащах. Віддих Шаллан клубочився парою, але вона всотала Буресвітла — зовсім трішки — щоб не зважати на холод. На жаль, розкласти вогнища не надто було з чого. На широкому кам’яному полі перед містом-вежею скелебруньок виявилося дуже мало, і ті, що все-таки росли, були крихітні, менші за кулак, і палива дали б хіба дещицю.

Поле кільцем оточували десять плато, що нагадували колони, довкола чиїх підніж звивалися сходи. Присяжні брами. А за ними тягнулося гірське пасмо.

Крєм таки вкривав деякі сходи й позалишав патьоки, збігаючи через крайки широкого поля, але його було й близько не стільки, як на Рівнинах. Тут, певне, випадало куди менше дощів.

Шаллан підійшла до крайки кам’яного поля, яке обривалося прямовисним схилом. Якщо дані «Шляху королів» — надійні й Ногадон справді дістався сюди пішки, то дорогою він неминуче мав видиратися на круті стрімчаки. Наразі іншого спуску, окрім як через Присяжну браму, вони не знайшли — але навіть коли той існував, то все одно залишив би їх серед гір і за багато тижнів переходу від цивілізації. Висновуючи з висоти сонця над обрієм, учені розташовували тутешні краї ближче до центру Рошару — десь у горах поблизу Ту-Байли чи, може, Емулу.

Розташування на відчепі робило це місто неймовірно обороноздатним — чи так принаймні стверджував Далінар. А ще потенційно відріза́ло їх від решти світу, і це, своєю чергою, пояснювало, чому всі так дивно поглядали на Шаллан. Бо спроби запустити старовинний фабріал за допомогою інших Сколкозбройців були безуспішні, перетворивши Шаллан на єдиний — в буквальному сенсі — вихід із ситуації, яка склалася.

Один із ближніх солдатів прокашлявся:

— Ваша Промениста Світлосте, може, не варто стояти так близько до краю?

Шаллан відповіла йому жартівливим поглядом і словами:

— Солдате, я пережила б таке падіння й пішла далі власними ногами.

— Е-е… Так точно, Ваша Світлосте, — відказав зашарілий вояк.

Дівчина відступила від урвища й рушила далі — на пошуки Далінара. Її проводжали хтозна-скільки поглядів — солдатів, писарок, світлооких і магнатів упереміш. Нічого, хай подивляться на Променисту Шаллан. А залишитися невпізнаною завжди можна буде й під іншим обличчям.

Далінар із Навані були ближче до центру армійського бівуаку, де наглядали за роботою групи жінок.

— Як успіхи? — спитала, підійшовши, Шаллан.

Великий князь підвів на неї очі. Через інформаційний центр у Ташикку писарки з усіх наявних пристроїв телестилеграфували військовим таборам попередження: «Можлива поява нової бурі, яка налетить не зі сходу, а з заходу. Приготуйтеся».

Того дня, полишаючи Розколоті рівнини, вічновій мав нагрянути в Новий Натанан на крайньому сході Рошару, а звідти переміститися в прилеглий океан і полетіти до Першопочатку.

Ніхто не знав, чого чекати далі. Буря облетить Рошар та обрушиться на західне узбережжя? Усі великобурі суть та сама, яка кружляє довкола планети — а чи міфи правдиві і від Першопочатку щоразу налітає нова?

Нинішні буревартівники та вчені схилялися до першого припущення. За їхніми підрахунками виходило, що — за умови тотожності швидкостей вічновію й великобурі о цій порі року — аномальна стихія має за кілька днів завдати удару по Шиновару та Ірі, а відтак пронестися континентом, перетворюючи навіть захищені міста на руїни.

— Новин немає, — з тривогою в голосі відказав Далінар. — Таке враження, наче король безслідно зник. Ба більше: в Холінарі, схоже, спалахнули заворушення. Але я так і не добився прямих відповідей на жодне зі своїх запитань.

— Не маю сумніву, що король перебуває в безпечному місці, — промовила Шаллан, кинувши погляд на Навані.

Королева-мати зберігала на обличчі спокій, але інструкції одній із писарок давала різким, уривчастим голосом.

Одне з колоноподібних плато поблизу зблиснуло світлом, яке стіною завертілося довкола нього, залишаючи розпливчасті післяо́брази. Хтось запустив Присяжну браму.

Шаллан із Далінаром, який підійшов до неї, почали напружено чекати, доки на крайці плато не з’явилася й не стала спускатися сходами група постатей у синьому. Четвертий міст.

— Ох, хвала Всемогутньому, — шепнула Шаллан.

Це він, а не вбивця.

Одна з постатей указала донизу — туди, де стояли Далінар із ріднею. І Каладін, відділившись від своїх людей, зіскочив зі сходів, пролинув над армією і спокійно приземлився на скельну породу — зі Сколкозбройцем на плечі та в довгому й розстібнутому офіцерському кітелі, що сягав до колін.

«На ньому досі невільничі тавра», — подумала дівчина, хоча під довгим волоссям їх було непомітно. Але очі стали блідо-блакитні. І приглушено сяяли.

— Буреблагословенний, — гукнув Далінар.

— Великий князю, — признався капітан.

— Що там з убивцею?

— Він мертвий, — відказав Каладін, знімаючи з плеча Сколкозбройця та вганяючи його в породу перед Холіном. — Нам треба поговорити. Це…

— Мостонавіднику, що з Елгокаром? — спитала Навані й, виступивши наперед, узяла Каладіна за руку, на позір нітрохи не переймаючись Буресвітлом, яке здіймалося з його шкіри, мов дим. — Що з моїм сином?

— На нього вчинили замах, — відказав Каладін. — Я завадив убивцям, але король був поранений, тож мені довелося сховати його в безпечному місці, а самому поспішити на допомогу великому князеві.

— Де саме? — допитувалася Навані. — Наші люди в таборах обшукали монастирі, маєтки, казарми…

— Це було б занадто ненадійно, — заперечив охоронець. — Якщо ви здогадалися шукати його