Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

там, то могли здогадатися і вбивці. Ні, мені потрібне було місце, яке не спало б на думку нікому.

— То де ж він? — спитав Далінар.

Каладін усміхнувся.

***

Ексклюзивний Лопен затис у долоні сферу. А за стіною, в кімнаті, його матуся шпетила короля.

— Ні-ні, Ваша Величносте, — промовляла вона з різким акцентом і тим самим суворим тоном, яким віддавала команди сокирогончакам. — Загорніть усе разом і з’їжте. А перебирати харчами не можна.

— Нано, я не настільки голодний, — відмовлявся Елгокар кволим голосом.

А втім, добрим знаком було те, що він оговтався від алкогольної прострації.

— Але з’їсте! — стояла на своєму жінка. — Я знаю, що мені робити, коли бачу чоловіка з таким блідим обличчям, як у Вашої Величності. Воно ж бо — не прогнівайтесь — бліде, мов простирадло, яке вивісили на сонці вибілюватись! І це істинна правда. Ви їстимете. І щоб жодних мені нарікань.

— Я король. І не виконуватиму наказів якоїсь там…

— Ви зараз у моєму домі! — перебила його жінка, й Лопен беззвучно повторив матусині слова. — А в домі гердазійки ніхто нічого не важить, крім неї самої. Я не дозволю, щоб у мене прийшли забирати голодного короля! І не потерплю, щоб мені перечили: «Ні, не буду, Ваша Яскравосте!» Їжте. А ще в мене вариться суп.

Лопен усміхнувся. До його вух долинуло бурчання короля — але й постукування ложки об тарілку теж зачулося. Перед їхньою хижею в Маленькому Гердазі (формально кажучи, на території військового табору великого князя Себаріала — але гердазійці на таке не зважали) сиділи два його найміцніші кузени. А четверо інших влаштувалися в кінці вулиці, пильнуючи будь-чого підозрілого та знічев’я шиючи чоботи.

— Гаразд, — шепнув Лопен, — цього разу точно має спрацювати.

І він зосередився на затиснутій у долоні сфері. Як і щодня аж відтоді, коли капітан Каладін уперше засяяв. Рано чи пізно він збагне, в чому тут фокус. Лопен був певен цього не менше, ніж власного імені.

— Лопене. — В одному з вікон, заважаючи йому вправлятися, з’явилося широке обличчя. То був його дядько, Чілінко. — Біжи знову перевдягни короля гердазійцем. Бо нам, бува, доведеться вшиватися звідси.

— Вшиватися? — перепитав Лопен і підвівся.

— У всі табори надійшла звістка від великого князя Себаріала, — відказав гердазійською Чілінко. — Там, на Рівнинах, щось знайшли. Тож про всяк випадок варто приготуватися. Бо люди балакають щось незбагненне. — Він похитав головою. — Спершу цілком несподівана великобуря, потім дочасне закінчення сезону дощів, потім у мене на порозі з’являється буреклятий король Алеткару — а тепер ще й це. От я й гадаю, що нам, бува, доведеться проти ночі вшиватися з табору. Багато галасу з нічого, як на мене — але про короля треба подбати.

Лопен кивнув.

— Секундочку, я зараз.

Чілінко зник у вікні, а Лопен розтиснув долоню й уважно глянув на сферу. Хай там що, а він не хотів пропускати ані дня тренувань. Адже зрештою, рано чи пізно, він гляне на одну з них і…

Ексклюзивний Лопен усотав Буресвітло.

Все відбулося на млі ока: раз — і його шкіра вже парує Світлом.

— Ха! — скрикнув він, зриваючись за ноги. — Ха! Гей, дядечку, ходи-но сюди — я почеплю тебе на стіну!

Аж раптом Світло згасло, і той, насупившись, застиг, із виставленою перед себе долонею. Так швидко? Що сталося? Лопен не знаходив пояснення. А що це за посіпування?..

Він помацав себе за плече в тому місці, де йому ще хтозна-відколи бракувало руки, й відчув під пальцями свіжий відросток плоті, який почав пробиватися з кукси.

— Ох, буря забирай! Оце так так! Гей, ви всі — давайте сюди ваші сфери! Бо Ексклюзивному Лопенові треба засяяти.

***

Моаш сидів на задку фургона, який, погримуючи, петляв дорогою, що вела з таборів. Він міг би їхати й на передку, але не хотів сідати так далеко від обладунку, який по частинах ув’язали в рогожу й завантажили на задок: секретність понад усе. Бо Зброя та Збруя були його власністю лише номінально: Моаш не мав ілюзій щодо того, як учинить алетійська еліта, коли він спробує втекти, прихопивши Сколки.

Фургон виїхав на гребінь узвишшя одразу за військовими таборами. Позаду зміїлися величезні валки людей, які масово тяглися на Розколоті рівнини. Накази великого князя Холіна спантеличували, але були недвозначні: військові табори належало покинути й, не беручи із собою нікого з паршменів, вирушити до центру Рівнин.

Дехто з великих князів підкорився, а дехто й ослухався. Цікаво, що Садеас став одним із тих, хто виконав Далінарові розпорядження, і його військовий табір опустів майже так само швидко, як і Себаріалів, Ройонів або Аладарів. Скидалося на те, що в путь рушали геть усі — від старих до малих.

Фургон зупинився, і за кілька митей до Моаша підійшов Ґрейвз.

— Даремно ми хвилювалися щодо секретності, — буркнув він, окидаючи поглядом те масове переселення. — Їм не до нас. Ти тільки поглянь.

Перед Далінаровим табором зібралися валки якихось купців. Вони вдавали, наче вантажаться для від’їзду, але всі їхні збори явно не просувалися.

— Мародери, — сказав Ґрейвз. — Збираються похазяйнувати в покинутих таборах. Бурекляті дурні. По заслузі їм буде.

— А що їм буде? — поцікавився Моаш, який почувався так, неначе його вкинули в розбурхану річку: та після великобурі повиходила з берегів, а він тільки й може, що пливти за водою, заледве втримуючи голову над стромовиною.

Він намагався вбити Каладіна. Каладіна. І все посипалося — король уцілів, Каладін повернув собі втрачені здібності, а Моаш… Моаш став двічі зрадником.

— Вічновій, — відказав Ґрейвз.

Тепер, убраний у сорочку темноокого злидаря й латані-перелатані штани, той і близько не мав колишнього лиску. Колір очей він змінив за допомогою дивних крапель, а відтак звелів Моашеві зробити те саме.

— А що воно таке?

— Діаграма не дає чіткої відповіді, — мовив Ґрейвз. — Ми знаємо це слово тільки з видінь покійного Ґавілара. Але за Діаграмою виходить, що Вічновій поверне Спустошувачів, якими, схоже, виявилися паршмени. — Він похитав головою. — От Геєна! А та жінка мала рацію.

— Яка ще жінка?

— Ясна Холін.

Тепер головою похитав і Моаш. Він не розумів анічогісінько з того, що коїлося. Ґрейвзові речення були немовби знизані зі слів, що не складалися докупи. Паршмени? Спустошувачі? Ясна Холін? Це ж сестра короля. Але хіба вона не загинула в морі? Чого не розповідав йому Ґрейвз?

— Хто ти насправді? — спитав Моаш.

— Патріот, як я тобі й казав, — промовив той. — До пори до часу — доки сурма не покличе — нам дозволено дбати про власні інтереси та цілі. — Він похитав головою. — Я не мав сумніву щодо правильності свого тлумачення й гадав, що коли ми усунемо Елгокара, Далінар стане нашим союзником у прийдешніх… Але схоже, що я помилявся. Або, може, надто довго зволікав.

Моашеві зробилося зле.

А співрозмовник схопив його за плече.

— Вище голову, Моаше. Якщо я повернуся зі Сколкозбройним, це означатиме, що моя місія не зовсім провальна. А до того ж ти зможеш розповісти нам про нового Променистого. Я введу тебе до Діаграми, яка зайнята важливою роботою.