Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Гадаю, це один із Клинків честі — мечів Вісників.

Каладін гмикнув. Він про них чув.

— Кожен, хто ним володіє, стає Вітробігуном, — пояснила, озираючись на нього, Сил. — Каладіне, ці Клинки — наша основа. Гонор дарував їх людям, які черпали з них силу. А спрени, збагнувши що до чого, і собі імітували Його творіння. Адже зрештою ми такі самі частинки Його могутності, як і цей меч. Будь із ним обережний — адже це справжній скарб.

— То цей Сет не був Променистим.

— Ні. Але ти, Каладіне, маєш розуміти: з таким мечем будь-хто зможе робити те саме, що й ти — але без… обмежень, які накладає спрен. — Вона торкнулася Клинка й, помітно затремтівши, на секунду втратила чіткість подоби. — Цей меч дозволяв убивці вдаватися до Викидів, але й живився його Буресвітлом. Той, хто ним користуватиметься, потребуватиме куди більшого Світлового заряду, ніж ти. Небезпечно великого.

Каладін, сягнувши рукою, взяв меча за ефес і, перш ніж рушати далі, знову завдав його собі на плече, а Сил спурхнула й зробилася світною стрічкою. Так, попереду було якесь узвишшя — певне, занесена крємом будівля. В міру наближення Каладін, на щастя, побачив довкола неї якусь метушню.

— Агов? — гукнув він.

Постаті попереду завмерли і обернулися.

— Каладіне? — озвався знайомий голос. — Буря забирай, невже це ти?

Той широко всміхнувся, а постаті віддалік помалу перетворилися на людей у синіх мундирах. Тефт кинувся через плато йому назустріч, мов скажений, а за ним із криками та сміхом бігли й інші — Дрегі, Пійт, Бісіґ, Сиґзіл і здоровило-Скеля.

— Що, трофейний? — спитав рогоїд, дивлячись на Каладінового Сколкозбройця. — А чи це твій?

— Ні, — відказав капітан. — Цього я відібрав у вбивці.

— То він, виходить, мертвий? — спитав Тефт.

— Еге.

— Ти покінчив з Убивцею в білому, — охнув Бісіґ. — То все справді позаду.

— Боюся, що все тільки починається, — промовив Каладін, киваючи на будівлю. — Що це таке?

— О! — вигукнув Бісіґ. — Ходімо! Треба показати тобі вежу — та Промениста дівчина навчила нас, як прикли́кати плато назад, коли ти з’явишся.

— Промениста дівчина? — перепитав командир. — Ти про Шаллан?

— Щось у твоєму голосі не чути подиву, — хмикнув Тефт.

— Вона має Сколкозбройця, — пояснив Каладін.

Такого, що не озивався в його свідомості криком. Тож вона або Промениста, або володіє іншим Клинком честі. Підступивши до будівлі, капітан зауважив, що в тіні неподалік лежить настил, і сказав:

— Це не наш.

— Атож, — підтвердив Лейтен. — Це настил Сімнадцятого мосту. Наш довелося залишити на поталу стихії.

Скеля кивнув.

— Ми були дуже зайняті, не даючи головам світлооких звести занадто близьке знайомство з ворожими мечами. Ха! Але настил знадобився нам тут: цю платформу влаштовано так, що нам довелося зійти, щоб Шаллан Давар перенеслася назад.

Каладін просунув голову до приміщення всередині пагорба й завмер перед красою, що явилася його очам. Там чекали й інші бійці Четвертого мосту, включно з рослявим мостонавідником, якого капітан не одразу впізнав. Це що, хтось із Лопенових кузенів? Аж раптом чоловік обернувся, й Каладін збагнув: те, що він прийняв за шапчину, було червонуватою начільною пластиною.

Паршендієць. Каладін напружився, але той віддав йому честь. На ньому був однострій Четвертого мосту.

А на лобі пишалося відповідне татуювання.

— Рлайне? — окликнув його командир.

— Сер, — відгукнувся паршендієць.

Риси його обличчя були вже не округлі й заплилі, а різкі, мускулясті. Шия потовщала, а випнуте підборіддя тепер облямовувала чорно-червона борода.

— Як виявилося, деякі твої здібності не одразу впадали в око, — сказав Каладін.

— Даруйте, сер, але, як на мене, те саме можна сказати й про вас.

Тепер у його голосі лунала якась наспівність, а мовлення було химерно ритмізоване.

— Ясновельможний Далінар помилував Рлайна, — пояснив Сиґзіл, обходячи капітана на шляху до приміщення.

— Себто пробачив, що ти — паршендієць? — не зрозумів Каладін.

— Що я шпигував на користь народу, якого, схоже, більше немає, — пояснив Рлайн уже в іншому ритмі, й у командира склалося враження, наче в голосі підлеглого лунав біль.

Скеля підійшов до паршендійця й поклав руку йому на плече.

— Розповісти тобі про все можна й у місті, — зауважив Тефт.

— Ми здогадалися, що ти повернешся сюди, на це плато, — додав Сиґзіл. — Тож попри нарікання Її Світлості Давар, ми захотіли бути тут, щоб привітати тебе. Хай там як, а відбулося стільки всього, що розповідь вийде довгою. І ти, гадаю, будеш у ній, з дозволу сказати, головним героєм.

Каладін глибоко зітхнув, але кивнув. А чого ж іще він міг сподіватися? Все, хованкам кінець. Рішення ухвалено.

«А що ж мені сказати їм про Моаша?» — подумалося йому, коли бійці Четвертого мосту, з’юрмившись у приміщенні довкола свого командира, наперебій пояснювали, як зарядити сфери в світильниках. Кілька з них отримали в бою поранення, включно з Бісіґом, який тримав правицю в кишені мундира. З-під манжети прозирала посіріла шкіра: Вбивця в білому залишив його без руки.

Каладін відвів Тефта осторонь і спитав:

— Ми ще когось втратили, крім Марта й Педіна?

— Рода, — буркнув у відповідь Тефт. — Його вбили паршенді.

Каладін зажмурився й шумно видихнув. Род був одним із Лопенових кузенів — веселуном-гердазійцем, який майже не володів алетійською. Капітан його заледве знав, але почувався відповідальним за кожну людину з Четвертого мосту.

— Синку, всіх і кожного тобі не захистити, — сказав Тефт. — Людей не вберегти від болю або смерті.

Каладін розплющив очі, але сперечатися не став. Принаймні вголос.

— Келе, — додав лейтенант навіть тихіше. — Під кінець, уже перед самою твоєю появою… Синку, буря забирай, я бачив, як дехто з наших хлопців засяяв. Ледь-ледь, Буресвітлом.

— Що?

— Мені читали стенограми видінь ясновельможного Далінара, — повів той далі. — І гадаю, тобі також варто ознайомитися з ними. Я схильний припустити, що ордени Променистих охоплювали не лише самих лицарів.

Каладін обвів очима Четвертий міст і, мимоволі всміхнувшись, притлумив біль від понесених втрат — принаймні на деякий час.

— От цікаво, — тихо мовив він, — що то буде з кастовістю алетійського суспільства, коли цілий гурт колишніх рабів хверцюватиме осяйною шкірою.

— Уже не кажучи про твої очі, — буркнув Тефт.

— Мої очі? — не зрозумів Каладін.

— Невже ти не бачив? — здивувався лейтенант. — А втім, що я плету? Адже дзеркал на Рівнинах немає. Синку, вони в тебе ніжно-блакитні, наче водна гладінь. Світліші, ніж у будь-якого короля.

Каладін відвернувся. Він сподівався, що його очі залишаться в первозданному вигляді, і те, що вони справді змінили колір, бентежило, наводячи на неприємні роздуми. Адже йому хотілося вірити, що утиски, яких завдають світлоокі, цілком безпідставні.

«Так і є, — майнуло в свідомості, коли він, відповідно до Сиґзілових інструкцій, заряджав сфери світильників. — Світлоокі, певне, владарюють завдяки глибинній пам’яті про Променистих. Але сама лише позірна схожість іще не дає їм прав гнобити решту».

Бурекляті світлоокі. Він…

…Став тепер одним із них.

От буря!

Каладін прикликав Зброю — Сил — і, виконуючи вказівки Сиґзіла, скористався нею як ключем, щоб запустити фабріал.