Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

уперед, і Сил у його руці стала списом — найближчим для нього оружжям.

Сет провів атаку — серію безжальних ударів, які не встигало відстежити око.

Але Каладін повідбивав їх геть усі. А наостанок вістря його списа опинилося за лічені дюйми від Сетового обличчя — хоч той і встиг парирувати цей випад руків’ям меча.

— То це таки правда, — шепнув убивця.

— Так.

Шин кивнув, і його граничне напруження на позір вляглося, поступившись місцем порожнечі в очах.

— То весь цей час я мав рацію і Заблудлим ніколи не був. Припинити всі ці вбивства можна було щохвилини…

— Не розумію, про що ти, — відказав Каладін, — але вбивати тебе ніхто не примушував.

— Мені наказували…

— Жалюгідні відмовки! І в такому разі ти не лиходій, як я гадав, а боягуз.

Сет глянув йому у вічі й кивнув. А потім відштовхнув суперника й замахнувся для нового удару.

Каладін рвучко простяг до нього руки, й Сил перетворилася на меч. Він очікував, що той парирує його випад, і сподівався завадити шинові провести атаку.

Але Сет не заблокував удару, а лише заплющив очі.

Каладін увігнав Зброю в груди вбивці, одразу під шиєю, і перетяв йому хребта. З-під Сетових опущених повік повалив дим, а Зброя вислизнула з його п’ястка. Але не щезла.

«Хапай її, Каладіне! — пролунав у свідомості вигук Сил. — Хапай і не зрони!»

Він облишив труп і пірнув по Зброю, даючи тілу вбивці провалитися назад у буряну стіну, де те зникло поміж вітру, дощу й блискавиць, залишаючи за собою струминки тьмяного Буресвітла.

Каладін схопив клинка за мить до того, як його мала поглинути стихія, і знову Кинувся вздовж буряної стіни вгору, доки принаджені спрени вітру, що кружляли довкола нього, сміялися від щирої радості. А коли він перевалив через гребінь, ті зароїлися й спурхнули, щоб далі танцювати перед фронтом стихії.

З мостонавідником залишилася тільки Сил у подобі юної дівчини — цього разу в повен зріст — яка висіла в повітрі перед ним, і поділ її сукенки розвівався від вітру.

— Вправна робота, — сказала вона. — Можливо, за цим захо́дом я таки залишу тебе при собі.

— Дякую.

— Ти усвідомлюєш, що замало не вбив мене?

— Усвідомлюю. Я навіть гадав, наче вбив.

— І?

— І… е-е… ти розумна і любиш точність у висловах?

— А де комплімент?

— Але ж я щойно сказав…

— То була звичайна констатація фактів.

— Сил, ти неймовірна. Справді. Чесне слово, — мовив Каладін.

— Теж констатація факту, — заперечила спрен, широко всміхаючись. — Але якщо ти ладен супроводити сказане досить щирою усмішкою, то я пущу цю обставину позавіч.

Каладін так і зробив.

І відчув себе на сьомому небі.

 

87. Позбувайло

 

Хаосу в Алеткарі, звісно, не уникнути. Варто ретельно пильнувати, щоб не дати цьому королівству ввійти в силу. Залежно від того, ступить Чорношип на шлях воєначальника чи ні, він може стати нашим союзником або найстрашнішим ворогом. Якщо складатиметься враження, наче він прагне миру, його треба буде негайно усунути. Бо ризик такого суперництва завеликий. З Діаграми, написи на лампі з приліжкового столика: 4-й абзац(третій варіант перекладу оригінальних ієрогліфів, який подала Адротаґія)

 

Розколоті рівнини знову розкололо.

Каладін прогулювався ними із Сетовою Зброєю на плечі. Проминав купи каміння і свіжі тріщини в землі. Між велетенських виламаних брил мерехтіли калюжі завбільшки як невеличкі озерця. А просто ліворуч від нього ціле плато, розкришившись, провалилося в довколишні прірви. Залишилося лише підніжжя — зазублене, рване й на позір обвуглене до чорноти.

— То це відбудеться знову? — спитав Каладін. — Ота аномальна буря досі десь тут?

— Так, — підтвердила Сил, опускаючись йому на плече. — Ця нова буря не від нас, а від нього.

— І вона щоразу завдаватиме таких руйнувань? — спитав Каладін, роззираючись.

З-поміж плато, які охоплювало око, дощенту зруйноване було лиш одне — але коли таке робилося зі скельною породою, то що ж буде з містом? А надто через те, що ця буря налітала не з того боку.

Прародителю бур… Лейти перестануть бути лейтами. Будівлі, зведені фасадами на захід, раптом виявляться незахищені.

— Не знаю, — тихо відказала Сил. — Каладіне, йдеться про безпрецедентне явище. Я навіть гадки не маю, як це сталося або що означає. Залишається сподіватися, що все буде не так погано, якщо лише великобуря й вічновій не стикатимуться.

Каладін гмикнув, пробираючись до крайки плато, на якому перебував. Удихнувши трішки Буресвітла, він зробив «верхній» Викид і, нейтралізувавши природну силу тяжіння, став невагомим. Тож легко відштовхнувся ногами й плавно перелетів через прірву на прилегле плато.

— А як же взяла і зникла ціла армія? — спитав Каладін, скасовуючи Викид і приземляючись.

— Е-е… звідки ж мені знати? — відповіла запитанням Сил. — Тієї миті мене саме крапелиночку відволікли.

Каладін пирснув коротким смішком. Що ж, уся армія була саме на цьому, ідеально круглому, плато. Гм, дивно. На сусідньому те, що було колись великим пагорбом, пішло широкою тріщиною, крізь яку виднілися рештки будівлі всередині. А що ж до ідеально круглого, то воно було набагато пологіше, але по центру начебто прозирали сліди якогось узвишшя або чогось на кшталт цього. І капітан покрокував у той бік.

— То всі вони — спрени. Я про Сколкозбройці, — мовив Каладін.

Сил ураз посерйознішала.

— Мертві спрени, — додав той.

— Так, мертві, — погодилася Сил. — Але потім, коли хтось їх прикликає, синхронізуючи серцебиття з їхньою сутністю, вони трішечки оживають.

— Та як же можна «трішечки ожити»?

— Ми — спрени, тобто сили, — відказала вона. — І цілковито нас не вбити — лише… трішечки.

— Як зрозуміло…

— Для нас — зрозуміло, — промовила Сил. — Це ви якісь дивні. Якщо розламати скелю, вона не зникне. Якщо розламати спрен, вона не зникне. Ну, чи «так би мовити, не зникне». А якщо розламати людину, щось таки зміниться — зникне, зоставивши тільки плоть. Химерні ви створіння.

— Радий, що ми це з’ясували, — кинув Каладін, зупиняючись.

Жодних слідів алеті було не видно. Невже вони справді втекли? А чи всіх їх змело в провалля раптовим буряним шквалом? Хоча здавалося малоймовірним, щоб після такого природного катаклізму не залишилося нічогісінько.

«Нехай би я помилявся». Знявши з плеча Сетову Зброю, капітан на кілька дюймів увігнав її в скельну породу перед собою, вістрям донизу.

— Ну а як щодо цього? — спитав Каладін, окидаючи поглядом нешироке сріблясте оружжя. Ніяк не прикрашене. Дивно. — Коли я беру його в руки, криків не чути.

— Бо це не спрен, — тихо сказала Сил.

— А що ж тоді?

— Джерело небезпеки.

Підвівшись із його плеча, Сил рушила до Зброї, немовби спускаючись сходовим маршем. У людській подобі вона рідко літала — лише коли була світною стрічкою, вихорцем листя або хмаринкою. Раніше Каладін ніколи не зауважував, як дивно — і водночас природно — те, що вона поводилася відповідно до прибраної подоби.

Вона зупинилася перед