Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

XII. Сесія

Справа Бенедетто, як ото її прозивали в судовому світі та світських колах, викликала неабияку сенсацію. Завсідник «Кафе де Парі», Гентського бульвару і Булонського лісу, удаваний Кавальканті за ті два чи три місяці, що він збув у Парижі і знаний був у світі, завів чималенько знайомств.

Газети сповіщали чимало подробиць про його паризьке життя і його життя на каторзі; усе це викликало неабияку цікавість, надто ж поміж тими, хто особисто знав князя Андреа Кавальканті: усі вони зі шкури вилазили, аби лиш побачити на лаві підсудних Бенедетто, убивцю свого приятеля-каторжника.

Для багатьох Бенедетто був якщо не жертвою правосуддя, то принаймні жертвою судової помилки; старого Кавальканті знали в Парижі, і всі були певні, що він з’явиться і виручить із халепи свого бравого нащадка. На багатьох людей, що не бачили, в якому костюмі постав він перед графом Монте-Кріс­то, неабияке враження справила велична зовнішність, лицарська постава і світські манери старого патриція, який, слід визнати, і справді скидався на чистісінького вельможу, поки він мовчав і не вдавався до арифметичних викладок.

Що ж до самого підсудного, то чимало людей пам’ятали його таким люб’язним, гарним і щедрим, що вони воліли бачити у тому, що сталося, підступи якогось ворога, як це часом трапляється на білому світі, де багатство дає владу, щоб чинити добро і зло і наділяє людей справді нечуваною могутністю.

Отож, усі намагалися потрапити на судове засідання: одні — щоб натішитися видовиськом, інші — щоб побалакати про нього. Від сьомої години ранку біля дверей зібралася юрма, і за годину до початку засідання судова зала вже була наповнена вибраною публікою.

Коли точаться гучні процеси, до виходу суддів, а частенько і після цього, судова зала дуже скидається на вітальню, де зустрілися знайомі, які то підходять один до одного, якщо не бояться, що хтось посяде їхнє місце, то обмінюються знаками, якщо поміж ними забагато глядачів, адвокатів та жандармів.

Була одна з тих чудесних осінніх днин, котрі винагороджують нас за дощове і надто вже коротке літо; хмари, що вранці затуляли сонечко, розвіялися, мов за помахом чарівної палички, і тепле проміння осяяло один із останніх, один із найясніших вересневих днів.

Король преси Бошан, для котрого скрізь є готовий престол, розглядав крізь лорнет публіку. Він угледів Шато-Рено й Дебре, які допіру умовили поліцая стати позаду них замість того, щоб затуляти їх, як він мав право вчинити. Гідний охоронець ладу чуттям угадав міністерського секретаря і мільйонера, тож виявив до своїх знатних сусідів велику запобігливість і навіть дозволив їм піти побалакати з Бошаном, пообіцявши постерегти їхні місця.

— Ви теж прийшли побачитися з нашим другом? — запитав Бошан.

— Авжеж! — відказав Дебре. — Наш любий князь! А нехай їм дідько, цим італійським князям!

— Генеалогією цього чоловіка переймався сам Данте, рід його сягає «Божественної комедії»!

— Шибенична шляхта, — флегматично зауважив Шато-Рено.

— Гадаєте, його засудять? — запитав Дебре в Бошана.

— Мені здається, у вас треба запитати, — відказав газетяр, — вам ліпше знати, чим дихає суд; ви бачили голову на останньому засіданні в міністра?

— Бачив.

— І що ж він вам сказав?

— Ви здивуєтеся.

— То кажіть хутчій; я так давно не дивувався.

— Він сказав мені, що Бенедетто, якого вважають неабияким спритником і мастаком підступності, насправді дрібний шахрай, досить посереднього штибу і не вартий тих дослідів, які після його смерті робитимуть над опуклостями його черепа.

— А він досить непогано відігравав роль князя, — сказав Бошан.

— Тільки на вашу думку, Бошане, адже ви ненавидите бідолашних князів і завжди тішитеся, коли вони кепсько поводяться; та мене в дурні не пошиєш: як нишпорка від геральдики, я нюхом відчуваю достеменного аристократа.

— То ви ніколи не вірили у його князівський титул?

— У його князівський титул? Вірив… але в його князівську гідність — ніколи.

— Непогано сказано, — мовив Бошан, — та запевняю вас, для будь-кого іншого він цілком міг бути князем… Я зустрічав його у міністерських вітальнях.

— Та хіба вони знаються на князях, ті міністри! — сказав Шато-Рено.

— Коротко і влучно, — зареготав Бошан. — Дозволите вставити цю фразу в мій звіт?

— Прошу вас, любий Бошане, — відказав Шато-Рено. — Продам вам цей вислів поцінно.

— Та якщо я балакав із головою, — сказав Бошанові Дебре, — то ви мали говорити з королівським прокурором?

— Неможливо було це зробити. Уже з тиждень Вільфор ховається від усіх, що й не дивно після низки дивних родинних нещасть, що скінчилися так само незрозумілою смертю його доньки…

— Незрозумілою? Що ви хочете цим сказати?

— Ви, звісно, розігруєте невігласа під тим приводом, що все воно стосується судової аристократії, — сказав Бошан, вставляючи в око монокль і намагаючись утримати його.

— Любий мій, — сказав Шато-Рено, — дозвольте сказати вам, що в мистецтві носити монокль вам далеко до Дебре. Дебре, покажіть Бошанові, як це робити.

— Авжеж, я таки не помилився, — сказав Бошан.

— А що?

— Це вона.

— Хто?

— А казали, ніби вона поїхала.

— Панна Ежені? — запитав Шато-Рено. — А вона що, уже повернулася?

— Ні, не вона, а її мати.

— Пані Данґляр?

— Не може такого бути, — сказав Шато-Рено, — на десятий день після втечі дочки, на третій день після чоловікового банкрутства!

Дебре трохи зашарівся і глянув у той бік, куди дивився Бошан.

— Де ж пак, — сказав він, — ця пані під густою вуаллю якась знатна чужоземка, може, мати князя Кавальканті; але ви, здається, хотіли розповісти щось цікаве, Бошане.

— Я?

— Так, ви казали про дивну смерть Валентини.

— Ага справді. Але чому ж не видно пані де Вільфор?

— Бідолашка! — сказав Дебре. — Вона, либонь, випарює мелісу для лікарень або робить помади для себе і своїх приятельок. Кажуть, на це діло вона витрачає три тисячі екю щороку. І справді, чому це її не видно? Я із задоволенням побачив би її, вона мені дуже подобається.

— А я її терпіти не можу, — сказав Шато-Рено.

— Чому це?

— Хтозна. Чому ми любимо? Чому ненавидимо? Я терпіти її не можу, тому що вона мені антипатична.

— Або й інстинктивно.

— Може, і так… Та повернімося до вашої розповіді, Бошане.

— Невже, панове, — провадив Бошан, — ви не запитували в себе, чому так рясно мруть у Вільфорів?

— Рясно? Добряче сказано, — укинув Шато-Рено.

— Цей вислів трапляється у Сен-Сімона.

— А факт — у Вільфора. Тож побалакаймо про Вільфорів.

— Зізнаюся, мене дуже цікавить ця родина, — сказав Дебре, — ось уже три місяці вони не вилазять із трауру; позавчора зі мною про це розмовляла «сама», із приводу Валентининої смерті.

— Хто така «сама»? — запитав Шато-Рено.

— Міністрова дружина, звісно!

— Перепрошую, — відказав Шато-Рено, — я до міністра не їжджу, нехай князі це роб­лять.

— Раніше ви бризкали іскрами, бароне, а тепер ви метаєте блискавиці; згляньтеся над нами, а то ще спалите нас, наче новоз’явлений