Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Замовкаю, — сказав Шато-Рено, — але й ви наді мною змилуйтеся і не дратуйте мене.

— Послухайте, Бошане, годі розважатися; я вже вам казав, що «сама» позавчора просила у мене пояснень із цього приводу; скажіть, що ви знаєте, то я їй передам.

— Так ось, панове, — сказав Бошан, — якщо в домі рясно мруть, — мені подобається цей вислів, — то це означає, що в домі є вбивця.

Його співрозмовники стрепенулися; їм і самим не раз уже спливала в голові така думка.

— А хто ж убивця? — спиталися вони.

— Малюк Едуар.

Шато-Рено і Дебре зареготали; проте Бошан не збентежився, а казав далі.

— Авжеж, панове, малюк Едуар — феноменальна дитина, тому що вбиває незгірше від дорослого.

— Це жарт?

— Нітрохи; я вчора найняв лакея, котрий щойно пішов од Вільфорів, зверніть на це увагу.

— Звернули.

— Завтра я звільню його, тому він забагато їсть, щоб відшкодувати собі за той піст, якого він там з переляку завдав собі. Отож, він каже, що та чарівна дитина ніби роздобула десь пляшечку з якимось зіллям, яким вона вряди-годи частує всіх тих, що не догодили їй. Спершу не догодили їй дідусь і бабуся де Сен-Мерани, тож хлопчина налляв їм по три краплі свого еліксиру, трьох крапель цілком вистачає; потім Барруа, старий слуга дідуся Нуартьє, який часом бурчав на малого шибеника; малий шибеник налляв і йому три краплі свого плину; те саме сталося і з сердешною Валентиною, яка, щоправда, не сварила його, але він їй заздрив; хлопчина і їй налляв три краплі свого еліксиру, і їй, як і тим бідолахам, запала клямка.

— Облиште казки розповідати, — сказав Шато-Рено.

— Страшна казка, еге? — запитав Бошан.

— Дурня, — сказав Дебре.

— Просто ви боїтеся поглянути правді у вічі, — сказав Бошан. — Поспитайте у мого лакея чи радше в того, хто завтра вже не буде моїм лакеєм; про це всі в домі балакали.

— І що ж то за зілля? Де воно?

— Хлопчина його ховає.

— А де він його вискіпав?

— У лабораторії своєї матінки.

— То його матінка тримає в лабораторії отрути?

— А я хіба знаю? Ви допитуєте мене, мов королівський прокурор. Я повторюю те, що мені сказали, та й годі; я вам називаю джерело; більшого я вчинити не можу. Сердешний чоловік зі страху й ріски в роті не мав.

— Неймовірно!

— Та ні ж бо, любий мій, тут нічого неймовірного нема; пам’ятаєте ту дитину з вулиці Ришельє, що минулого року бавилася, заганяючи голку у вухо своїм братикам і сестричкам, коли вони спали? Юне покоління не за віком розвинене.

— Закладаюся, що ви самі не вірите жодному вашому слову, — сказав Бошан. — Проте я не бачу графа Монте-Кріс­то. Невже його тут нема?

— Він людина пересичена, — сказав Дебре, — та йому і неприємно було б тут з’явитися. Адже ці Кавальканті його пошили в дурні; кажуть вони прийшли до нього із фальшивими акредитивами, тож він утратив добрячих сто тисяч франків, які позичив їм під запоруку княжої гідності.

— До речі, Шато-Рено, — запитав Бошан, — як ся має Макс Моррель?

— Я заглядав до нього разів зо три, — відказав Шато-Рено, — та про нього нічого й не чутно. Проте його сестра, либонь, так само знає, як і я, за нього, бо сказала, що три дні його не бачила, проте певна, що з ним нічого не станеться.

— Ох, та граф Монте-Кріс­то й не може тут бути, — раптом сказав Бошан.

— Чому це?

— Тому що він сам дійова особа у цій драмі.

— Хіба він когось убив? — запитав Дебре.

— Ні, навпаки, це його хотіли вбити. Відомо, що того шановного Кадруса убив його друг Бенедетто саме тієї хвилі, коли він виходив од графа Монте-Кріс­то. Відомо, що у графовому домі знайшли оту горезвісну камізельку з листом, що через нього потім не підписали шлюбну угоду. Бачили ту камізельку? Он вона, всенька замурзана кров’ю, на столі. Речовий доказ.

— Та бачу, бачу!

— Тихо, панове, розпочинається! По місцях!

Усі в залі затупотіли й завешталися; поліцай значущим «Гм!» погукав своїх підопічних, а судовий виконавець, що з’явився у дверях, верескливим голосом, яким усі ті виконавці відзначалися ще за часів Бомарше, виголосив:

— Суд іде!

XIII. Акт звинувачення

Судді посідали за столом у глибокій тиші; присяжні теж запосіли свої місця.

Вільфор, що був предметом загальної уваги, сказати б, навіть захвату, опустився у свій фотель, окинувши залу спокійним поглядом.

Усі з подивом дивилися на його суворе, безпристрасне обличчя, яке нічим не виказувало батьківського горя; цей чоловік, якому чужі були всі людські почуття, майже викликав страх.

— Запровадьте звинуваченого, — звелів голова.

І тоді всі погляди звернулися до дверей, якими повинен був увійти Бенедетто.

Незабаром двері відчинилися, і з’явився звинувачуваний.

На всіх він справив те саме враження, і ніхто не обманувся з виразом його обличчя.

Його риси не мали на собі відбитку того глибокого хвилювання, що від нього кров припливає до серця, а обличчя блідне. Руки його — одну він поклав на капелюха, іншу застромив за пройму пікейної камізельки — не тремтіли; очі були спокійнісінькі й навіть блищали. Допіру ввійшовши в залу, він почав розглядати суддів і публіку а потім довше, ніж на інших, зупинився поглядом на голові й королівському прокуророві.

Поруч із Андреа був його адвокат, призначений судом захисник (Андреа не захотів перейматися такими дрібницями, бо, здавалося, не надавав їм ніякого значення), білявий молодик, обличчя його почервоніло і схвильований він був устократ більше, ніж сам підсудний.

Голова попросив виголосити акт звинувачення, що його, як відомо, накреслило вправне і невблаганне Вільфорове перо.

Під час того довгого читання, що для іншого було б дуже болісне, увага публіки зосередилася на Андреа, який терпів те випробування з душевною бадьорістю спартанця.

Мабуть, ще ніколи не був Вільфор такий лаконічний і промовистий; він змалював злочин найяскравішими барвами; усе минуле підсудного, постійні зміни його внутрішнього складу, послідовність його вчинків, од самісінького раннього дитинства, подавалися з усією тією силою, яку міг почерпнути зі знання життя і людської душі величний розум королівського прокурора.

Уже сама та вступна промова назавжди знищила Бенедетто в очах громадської думки ще до того, як його скарав закон.

Андреа не звертав жодної уваги на ті грізні звинувачення, які одне за одним падали на нього. Вільфор часто зиркав у його бік і, либонь, провадив психологічні спостереження, які він уже стільки років здійснював над злочинцями, та жодного разу не міг змусити Андреа опустити очі, хоч який пильний і впертий був його погляд.

Урешті звинувачувальний акт добіг краю.

— Звинувачуваний, — сказав голова, — яке ваше прізвище та ім’я?

Андреа підвівся.

— Перепрошую, пане голово, — ясним і дзвінким голосом сказав він, — проте я бачу, ви збираєтеся пропонувати мені запитання таким ладом, яким було б нелегко мені відповісти на них. Гадаю, та й зобов’язуюся довести це трохи згодом, що